Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

class="p1">— Едуаре, — так гостро скрикнув Вільфор, аж хлопчина сахнувся. — Ти чуєш, іди звідціля!

Дитина не звикла до такого поводження і пополотніла, та хтозна від чого — від злості чи зі страху.

Батько підійшов до нього, узяв його за лікоть і поцілував у чоло.

— Іди, сину мій, іди! — сказав він.

Едуар вийшов.

Вільфор підійшов до дверей і замкнув їх на засув.

— Боже мій, — сказала пані де Вільфор, намагаючись прочитати чоловікові думки; на вустах її промайнула усмішка, та відразу ж заклякла під безпристрасним Вільфоровим поглядом. — Боже мій, та що сталося?

— Мосьпані, де ви тримаєте отруту, якою звичайно користуєтеся? — чітко і без передмов запитав королівський прокурор.

Пані де Вільфор уся затремтіла, наче той жайворонок, над котрим звужує смертельні кола яструб.

Хрипкий, надсадний стогін, не крик і не зітхання, вихопився з грудей пані де Вільфор, яка так зблідла, що аж посиніла.

— Я… я не розумію вас, — відказала вона тихо.

Вона хотіла було підвестися, та сили зрадили її, і вона знову впала на оттоманку.

— Я питаю вас, — провадив Вільфор спокійно, — де ви ховаєте отруту, якою ви отруїли мого тестя маркіза де Сен-Мерана, мою тещу, Барруа і мою доньку Валентину.

— Що ви кажете, мосьпане? — заламуючи руки, вигукнула пані де Вільфор.

— Не запитуйте, а відповідайте.

— Чоловікові чи судді? — пролебеділа пані де Вільфор.

— Судді, мосьпані!

Смертельно бліда, тремтлива, із розпукою в очах, ця жінка була страшенним видовищем.

— О пане… — прошепотіла вона.

І то було все.

— Ви не відповідаєте мені, мосьпані! — вигукнув грізний викривач. І докинув, із ще страшнішою посмішкою, ніж його гнів: — Це правда. І ви не заперечуєте.

Вона поворухнулася.

— Та ви й не могли б заперечувати вашу вину, — простягнувши до неї руку, наче збираючись ухопити, сказав Вільфор, — адже ви вчинили всі ці злочини з нечуваною підступністю, яка, проте, могла ввести в оману тільки людей, що засліплені приязними почуттями до вас. Уже тоді, коли померла маркіза де Сен-Меран, я знав, що в моєму домі є отруйник; Д’Авріньї попередив мене про це; після смерті Барруа, нехай простить мені Господь, мої підозри впали на янгола! Навіть якщо нема очевидного злочину, підозра завжди жевріє в моїй душі; та після смерті Валентини у мене вже не лишалося сумнівів, мосьпані, і не лише в мене, а і в інших; тож ваш злочин, що про нього знають тепер двоє, а підозрює багато хто, стане прилюдним; і, як я вже сказав вам, пані, з вами говорить тепер не чоловік, а суддя!

Пані де Вільфор затулила обличчя долонями.

— Не вірте позірним прикметам, прошу вас, — прошепотіла вона.

— Невже ви така легкодуха? — зневажливо вигукнув Вільфор. — Щоправда, я завжди помічав, що всі отруйниці легкодухі. Адже вам вистачило мужності бачити, як умирає двоє старих людей і невинна дівчина, яку ви отруїли!

— Пане!

— Невже ви така легкодуха? — дедалі палкіше провадив Вільфор. — Та ж ви лічили хвилини чотирьох агоній, ви здійснили ваш пекельний задум, ви готували ваше мерзенне зілля з таким приголомшливим мистецтвом і такою певністю! Ви все так гарно розрахували, то чому ж ви забули про те, куди може припровадити розвінчання ваших злочинів? Цього не може бути; ви, напевне, приховали найсолодшу, найшвидшу і найпевнішу трутизну, щоб уникнути заслуженої покари… Сподіваюся, ви це зробили?

Пані де Вільфор заламала руки і впала на коліна.

— Бачу, ви зізнаєтеся, — сказав він, — та зроблене суддям зізнання, зізнання, що зроблене останньої миті, коли заперечувати вже неможливо, — таке зізнання нітрохи не може пом’якшити покару.

— Покару? — вигукнула пані де Вільфор. — Ви вже вдруге промовляєте це слово!

— Авжеж. Може, ви сподівалися уникнути її лише тому, що вже чотири рази винні? Може, ви гадали, що вона помине вас, бо ви дружина того, хто вимагає цієї покари? Ні, мосьпані! Хоч хто була б отруйниця, на неї чекає шибениця, якщо тільки, кажу ще раз, отруйниця не потурбувалася приховати для себе декілька крапель найпевнішої трутизни.

Пані де Вільфор дико зойкнула, і огидний, небачений жах спотворив її обличчя.

— Не бійтеся, я не вимагаю, щоб ви зійшли на шибеницю, — сказав королівський прокурор, — не хочу я вашої ганьби, бо вона була б і моєю ганьбою; навпаки, ви мали збагнути з моїх слів, що ви не можете вмерти на шибениці.

— Ні, я не зрозуміла; що ви хочете сказати? — ледве чутно пробелькотіла нещасна.

— Я хочу сказати, що дружина королівського прокурора не захоче заплямувати своєю ницістю бездоганне ім’я і не зганьбить свого чоловіка і сина.

— Ні, о ні!

— У такий спосіб ви зробите добре діло, мосьпані, я буду вдячний вам.

— Вдячні? За що?

— За те, що ви оце сказали.

— Що я там сказала? Я не знаю, не пам’ятаю, Боже мій!

І вона схопилася на ноги, страшна, розпатлана, із піною на вустах.

— Ви не відповіли на моє запитання, яке я вам поставив, коли ввійшов сюди: де отрута, якою ви зазвичай користуєтеся?

Пані де Вільфор конвульсивно заламала руки.

— Ні, ні, ви не хочете цього! — вихопився зойк із її грудей.

— Не хочу я тільки одного, пані, — щоб ви повисли на шибениці, чуєте? — відказав Вільфор.

— Змилуйтеся!

— І хочу, щоб здійснилося правосуддя. Мій обов’язок на землі — карати, — докинув він, аж очі його заяріли. — Будь-яку іншу жінку, хоч би й королева вона була, я віддав би катові; але до вас я буду милосердний. Кажу вам: пані, ви приховали декілька крапель вашої найніжнішої, найшвидшої і найпевнішої трутизни?

— Змилуйтеся, залиште мені життя!

— Вона все-таки була легкодуха! — сказав Вільфор.

— Згадайте, я ж ваша дружина!

— Ви отруйниця!

— В ім’я Господнє!..

— Ні.

— Заради вашого колишнього кохання до мене!

— Ні, ні!

— Заради нашої дитини! Заради неї, залиште мене жити!

— Ні, ні, ні; якщо я вам залишу життя, ви, може, колись і його уб’єте.

— Я? Я уб’ю мого сина? — вигукнула та навіжена мати, кинувшись до Вільфора. — Убити мого Едуара! Ха-ха-ха!

І дикий, чортячий регіт, регіт навіженої, пролунав у покої й урвався хрипким стогоном.

Пані де Вільфор упала навколішки.

Вільфор підійшов до неї.

— Затямте, мосьпані, — сказав він, — якщо до мого повернення правосуддя не здійсниться, я сам вас оскаржу і сам заарештую.

Задихаючись, вражена, пригнічена, вона слухала ті слова; здавалося, тільки очі жили на тім обличчі.

— То ви зрозуміли? — запитав Вільфор. — Зараз я їду в суд вимагати кари на горло для вбивці… Якщо після повернення я застану вас живу, то ви цю ніч пробудете в Консьєржері.

Пані де Вільфор глибоко зітхнула і знесилено повалилася додолу.

У душі королівського прокурора, здавалося, поворухнулася жалість, погляд його злагіднів і, трохи схиливши голову, він помалу промовив:

— Прощавайте, пані!

Те слово впало на пані де Вільфор, наче гільйотина.

Вона зомліла.

Королівський прокурор вийшов і, зачинивши двері, двічі