Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Те, що сталося з європейськими євреями, ніколи не було таємницею. Те, що близько 6 мільйонів із них були вбиті впродовж Другої світової війни, уже через кілька місяців після її закінчення стало відомим фактом. За жменькою тих, хто вижив, — чи то в таборах для переміщених осіб, чи у своїх країнах — можна було опосередковано вирахувати кількість загиблих. Зі 126 тисяч вивезених з Австрії євреїв повернулися 4500. У Нідерландах, де до війни проживало 140 тисяч євреїв, депортовано було 110 тисяч, а повернулося — менш ніж 5 тисяч. У Франції із 76 тисяч євреїв (більшість із яких народилися за кордоном), депортованих у 1940‒1944 роках, вижило менше 3%. У східніших країнах цифри були ще жахливіші: з довоєнного єврейського населення Польщі, яке становило понад 3 мільйони, було винищено аж 97,5%. У самій Німеччині в травні 1945 року із 600 тисяч німецьких євреїв залишилося тільки 21 450 осіб.

Тим, хто вижив і повертався, раділи не сильно. Після років антисемітської пропаганди місцеве населення в усіх країнах не лише було схильне звинувачувати абстрактних «євреїв» у своїх стражданнях, а й не приховувало жаль через повернення чоловіків і жінок, чиї робочі місця, майно та квартири вони привласнили. У 4-му окрузі Парижа 19 квітня 1945 року сотні людей вийшли на протест, коли єврей, який повернувся з депортації, спробував заявити права на свою (зайняту) квартиру. Перш ніж демонстрацію розігнали, вона перетворилася майже на повстання, а натовп волав «La France aux français!»[638]. Поважний французький католицький філософ Габрієль Марсель, безумовно, такими висловами не послуговувався б. Але він не посоромився кілька місяців по тому написати в журналі Témoignage Chrétien про «зухвалу самовпевненість» євреїв та їхнє намагання «все захоплювати».

Не дивно, що майбутній член уряду Франції Сімона Вейль після повернення з Берген-Бельзену написала: «Ми почувалися так, ніби наші життя не мали значення; і водночас нас було так мало». У Франції (як і в Бельгії) до депортованих учасників руху Опору, які вижили і тепер поверталися назад, ставилися як до героїв — рятівників честі своєї країни. Але євреї, яких депортували не через їхні погляди, а через їхню етнічну належність, такій меті не пасували. У будь-якому разі де Ґолль (як і Черчилль) чомусь не зважав на расову особливість жертв Гітлера, натомість розуміючи нацизм у контексті прусського мілітаризму. У Нюрнберзі французькому прокурору Франсуа де Ментону не подобалося навіть саме визначення «злочинів проти людяності» (він віддавав перевагу терміну «злочини проти миру»), а впродовж процесу він жодного разу не згадав про депортації чи вбивства євреїв[639].

Через майже три роки автори редакційної статті в Le Monde від 11 січня 1948 року під заголовком «Ті, хто вижив у таборах смерті» спромоглися зворушливо розповісти про «280 тисяч депортованих, з яких вижило 25 тисяч», ані разу не вживши слово «єврей». Відповідно до закону, ухваленого в 1948 році, термін «депортований» можна було застосовувати лише до французьких громадян чи мешканців, яких депортували з політичних причин або через опір окупанту. Закон ніяк не розрізняв їх за тим, до якого табору їх відсилали та що з ними відбувалося після прибуття. Отож єврейські діти, яких замкнули в поїздах та відправили до Аушвіцу на смерть у газових камерах, в офіційних документах були записані як «політичні депортовані». За жорстокою, хай і випадковою іронією, цих дітей, багато з яких були синами та дочками євреїв, народжених за кордоном, і яких силоміць розлучили з їхніми батьками французькі жандарми, вшановували в документах і на пам’ятних табличках як «загиблих за Францію»[640].

У Бельгії католицькі партії в першому післявоєнному парламенті виступили проти ідеї будь-якої грошової компенсації для «євреїв, яких заарештували лише на расистському ґрунті»: більшість із них, як натякалося, очевидно, торгували на чорному ринку. Насправді у виключенні євреїв з будь-яких програм післявоєнної допомоги Бельгія зайшла ще далі. Оскільки 95% депортованих з Бельгії євреїв були іноземними громадянами або не мали громадянства, згідно з післявоєнним законодавством євреї, які вижили й опинилися в Бельгії після війни, не могли претендувати на жодну державну допомогу — якщо тільки вони також не брали участі в організованих рухах Опору. У жовтні 1944 року бельгійська влада автоматично приписувала національність «німець» кожному єврею чи єврейці, які залишалися в Бельгії і не могли довести своє бельгійське громадянство. Теоретично це скасовувало всі «расові» розподіли воєнного часу, але водночас фактично перетворювало вцілілих євреїв на ворожих чужинців, яких можна було затримати, а їхнє майно — конфіскувати (і не повертати до січня 1947 року). Такі постанови мали додаткову перевагу в тому, що визначали цих євреїв для подальшого повернення до Німеччини, де нацистське переслідування їм більше не загрожувало.

У Нідерландах, де, як повідомляла газета нідерландського опору Vrij Nederland, нацисти самі були заскочені спритністю, з якою місцеві громадяни та суспільні авторитети співпрацювали, щоб принижувати самих себе, жменьці євреїв, які повернулися додому, абсолютно не раділи. Одна з них, Ріта Купман, пригадувала, що її привітали так: «Скільки ж вас поповерталося. Радійте, що вас тут не було — ми так страждали від голоду!». Справді, нідерландці зазнали неабияких страждань упродовж «Голодної зими» 1944‒1945 років, і багато єврейських будинків, які після депортації господарів стояли порожніми, особливо в Амстердамі, були цінним джерелом дерева й інших запасів. Та, попри все завзяття, з яким нідерландська воєнна влада ідентифікувала й заарештовувала місцевих євреїв, їхні післявоєнні наступники (самі-то вони мали чисте сумління) не почувалися зобов’язаними забезпечити євреям якесь спеціальне відшкодування. Натомість вони досить самовдоволено підкреслювали, що не вбачають жодної різниці між нідерландськими громадянами на національних чи будь-яких інших підставах, прирікши в такий спосіб загиблих нідерландських євреїв на майбутню анонімність та невидимість. У 1950-х католицький прем’єр-міністр Нідерландів навіть сказав «ні» у відповідь на пропозицію взяти участь у спорудженні міжнародного меморіалу в Аушвіці, відкинувши цю ідею як «комуністичну пропаганду».

У Східній Європі, звичайно, ніколи особливо не йшлося про те, щоб визнати страждання євреїв, не кажучи вже про відшкодування. У перші післявоєнні роки євреї в цьому регіоні переймалися насамперед тим, щоб просто вижити. Вітольд Кула, поляк за національністю, описував поїздку потягом з Лодзі до Вроцлава в серпні 1946 року, під час якої він був свідком антисемітського знущання над єврейською родиною: «Пересічний польський інтелектуал не уявляє собі, що сьогодні в Польщі єврей не може водити машину, не ризикне їхати потягом, не наважиться відправити свою дитину на шкільну екскурсію; він не може поїхати у