Йосип Сліпий - Спомини

863

Василь Гопко (1904–1976) — єпископ-помічник Пряшівської єпархії. Заарештований 18 жовтня 1950 р. і засуджений у 1951 р. до 15 років ув’язнення. Звільнений за станом здоров’я у 1964 p., до 1968 р. перебував під домашнім арештом та постійним наглядом поліції у відпочинковому домі в Осеку на півночі Чехії. Потім повернувся у Словаччину, включився в рух за легалізацію Греко-Католицької Церкви. Після відновлення ГКЦ у червні 1968 р. був визнаний єпископом Пряшівської єпархії, але так і не був реабілітований. Помер 23 липня 1976 р. у Пряшеві. 14 вересня 2003 р. папа Іван Павло II проголосив його блаженним. Про нього див.: A. Pekar. Bishop Basil Норко Confessor of Faith. Pittsburgh 1979; F. Dancák, G. Pal’a. Blahoslaveny biskup Vasyl Норко. Prešov 2003.

(обратно) 864

Владика Гойдич дійсно мав стигми, про що відомо із свідчень в’язнів, які перебували з ним у в’язниці. Див.: Мар’ян Поташ. Життя, віддане Богові, т. 1: Життєпис Преосвященного Павла Гойдича. Львів 1995, с. 223–225.

(обратно) 865

Про о. Петра Вергуна див. “Спомини”, прим. 388 [у електронній версії — прим. 569. — Прим. верстальника].

(обратно) 866

Лат.: “з правом наступництва”.

(обратно) 867

Ці повноваження надав митрополитові Шептицькому папа Пій X — спочатку він зробив це усно на авдієнції в лютому 1907 p., словами “utere iure suo” (“вживай своє право”), а через рік, у лютому 1908 р., апробував декрет-грамоту митрополита Андрея Шептицького, яка надавала останньому право призначати та висвячувати від імени Апостольського Престолу єпископів-помічників і робила його адміністратором усіх греко-католицьких єпархій на території Росії. Докладніше див.: Іван Хома. Ще про унійну-екуменічну діяльність митр. Андрея на початку XX-го століття // Богословія, т. 53. Рим 1989, с. 76–80; див. також “Спомини”, прим. 162 [у електронній версії — прим. 301. — Прим. верстальника].

(обратно) 868

Лат.: “силою наданих йому повноважень”.

(обратно) 869

Про о. Климентія Шептицького (1869–1951) див. “Спомини”, прим. 163 [у електронній версії — прим. 302. — Прим. верстальника].

(обратно) 870

Антон Неманцевич (білор. Антон Неманцэвіч, 1893–1943) — білоруський священик, єзуїт. Закінчив Віленську семінарію та Петербурзьку духовну академію, був рукоположений у 1915 р. і відразу розпочав активну душпастирську діяльність. У 1919 р. вперше заарештований за участь у католицькій маніфестації в Петрограді і засуджений на півроку тюрми. Строк відбував у Петроградській та Московській тюрмах. Після звільнення почав активну діяльність у Москві. У 1923 р. заарештований радянською владою, лишався в ув’язненні до початку 1925 p., коли був висланий до Польщі в рамках обміну політичними в'язнями. У 1925–1927 pp. навчався в Римі, здобув докторат з богослов’я в Східному інституті. У 1929 р. вступив у Товариство Ісуса й розпочав працю задля поширення унії в Західній Білорусі. З початком Другої світової війни у 1939 р. митрополит Андрей Шептицький призначив о. Неманцевича екзархом Білоруси, про що той відкрито оголосив своїм пастирським посланням на Великдень 5 квітня 1942 р. За свою активну діяльність о. Неманцевич був 4 липня 1942 р. заарештований ґестапівцями і доставлений до Мінської тюрми, де й помер 6 січня 1943 р.

(обратно) 871

Про Миколая Чарнецького (1884–1959) див. “Спомини”, прим. 265 [у електронній версії — прим. 413. — Прим. верстальника].

(обратно) 872

Лат.: “для православних росіян-католиків”.

(обратно) 873

Йосиф Сліпий. Петроградський Синод 1917 р. // Богословія, т. 9, кн. 4. Львів 1931, с. 289–297.

(обратно) 874

Іван Хома. Собори чотирьох екзархів у Львові 1940–1944 // Богословія, т. 44. Рим 1980, с. 131–180.

(обратно) 875

До недавнього часу в історіографії існувало кілька версій щодо причини, дати й місця смерти о. Неманцевича. Як правило, подавалося, що він помер від тифу наприкінці 1942 чи на початку 1943 р. Таку саму інформацію подає і Йосиф Сліпий — напевно, він отримав її від митрополита Андрея Шептицького, який у 1943 р. офіційно звернувся до німецької влади із запитом про долю Неманцевича і в листопаді 1943 р. отримав відповідь, що о. Неманцевич помер від тифу на початку 1943 р. Про це митрополит Шептицький також повідомляв листовно кардинала Тіссерана. Тільки в 2004 р. білоруський історик Євген Усошин віднайшов у Національному архіві Республіки Білорусь документ про обставини смерти о. Неманцевича. У цьому документі, зокрема, зазначається, що екзарх помер 6 січня 1943 р. у шпиталі Мінської тюрми і був похований 9 січня 1943 р. на німецькому цвинтарі в Мінську місцевим православним священиком: “З міркувань поліції безпеки Неманцевич мав бути перевезений зі Слоніма до Мінська. 30.XI. 1942 р. він захворів на сипний тиф. […] Зважаючи на значення його особи, він був доставлений у штабквартиру поліції безпеки і СД Білоруси. Тут він помер 6.1.1943 від серцево-судинної недостатности, яка настала після сипного тифу”. Правда, у своїх спогадах Лев Горошко зазначає, що причиною смерти був зовсім не сипний тиф, бо о. Неманцевич хворів ним у дитинстві і мав на нього імунітет, — за таким формулюванням німці спробували приховати те, що екзарх помер від перенесених тортур. У будь-якому разі, можна говорити про мучеництво через виснаження в умовах тюрми (ex aerumnis carceris). Див.: Яуген Усошын. Новы дакумент пра лёс Экзарха Антона Неманцэвіча // Царква 36 (2004) 3, 15.

(обратно) 876

В'ячеслав (Вацлав) Оношко (Вацлау [Вячаслау] Аношка, 1899–1966) — білоруський греко-католицький священик. Закінчив Мінську духовну семінарію (після евакуації