Джордж Мартін - Борва мечів

вихованця, а ніхто ж мене насправді не любить — лише ти, Петире, лише ти! О як я про тебе мріяла, які сни бачила!

— Так само і я про вас, люба пані. — Петир обійняв її однією рукою і поцілував у шию. — То як скоро ми одружимося?

— Негайно! — пристрасно видихнула пані Ліза. — Я привезла власного септона, співця і частунок для весілля!

— Просто тут? — У голосі Петира почулося розчарування. — Я б радше одружився у Соколиному Гнізді, перед очима усього вашого двору…

— Тю на мій двір! Я надто довго на тебе чекала і не переживу навіть дня! — Ліза схопила Петира в обійми. — Хочу сьогодні ж узяти тебе до ліжка. Ми нарядимо дитинку — братика Робертові або милесеньку малесеньку донечку!

— Я теж про це мрію, моя люба. І все ж велике привселюдне весілля, перед очима Долини, дозволило б…

— Ні! — Вона тупнула ногою. — Я хочу тебе сьогодні й зараз, просто цієї ночі! Попереджаю: після стількох років мовчанки та шепоту я кричатиму, коли ти мене кохатимеш. Верещатиму так, що почують аж у Соколиному Гнізді!

— То може, ліжко зараз, а весілля потім?

Пані Ліза захихотіла, наче мала дівчинка.

— О, Петире Баеліше, ви такий лукавий! Ні, це неможливо! Я — пані й володарка Долини, княгиня на Соколиному Гнізді, і я наказую вам, пане, одружитися зі мною негайно, цієї ж миті!

Петир здвигнув плечима.

— Слухаю волю моєї вельможної пані. Ви ж знаєте — вам я опиратися не в силі.

Вони проказали обітниці вже за годину, стоячи під небесно-лазуровим навісом при світлі західного сонця. Потім коло невеличкої крем’яної вежі поставили столи на кобильницях, і гості почастувалися куріпками, олениною, печеним вепром, запиваючи світлою легкою медовухою. Коли почало сутеніти, запалали смолоскипи, Лізин співець заграв «Несказану обітницю», «Пори мого кохання», «Два серця б’ються, як одне». Кілька молодих лицарів навіть запросили Сансу до танку. Танцювала і пані Ліза; спідниці літали вихором, коли Петир закручував її у обіймах. Од випитого меду та укладеного шлюбу з пані Лізи наче злетіли роки — вона довго і розкотисто сміялася з кожного жарту, не випускала чоловікової руки, а очі її аж сяяли, коли спинялися на його обличчі.

Коли настав час для обряду постілювання, лицарі понесли тітку до вежі, дорогою роздягаючи та вигукуючи солоні жарти. «Тиріон урятував мене од цього лиха» — пригадала Санса. Втім, коли тебе роздягають для чоловіка, якого ти кохаєш, друзі, що люблять вас обох — то не таке вже лихо. Але Джофрі… вона аж здригнулася.

Тітка привезла з собою в почті лише трьох жінок, і вони примусили Сансу допомагати їм роздягати князя Петира та вести його до подружнього ліжка. Він зустрів їхню навалу вишуканою чемністю, гострим язиком і спритними руками — поки його доправили до вежі, три Лізини покоївки розчервонілися, сорочки та юпки їхні розхристалися, шворки на сукнях порозпускалися, а спідниці позадиралися. Але до Санси Мізинець лише посміхався, і нарешті зник у опочивальні, де на нього вже чекала пані дружина.

Третій поверх вежі віддали пані Лізі та князеві Петиру, аби їм ніхто не завадив… але вежа була маленька, а тітка берегла вірність своєму слову — стогнала і кричала саме так, як обіцяла вдень по своєму приїзді. Надворі почався дощ, бенкетники напхалися до трапезної поверхом нижче і мимоволі чули кожне слово.

— Петире! — стогнала тітка. — О Петире, любий Петире, ой-ой-ой! Так, так, Петире, саме так! Ой, як я тебе хочу!

Співець пані Лізи завів «Панянчину вечерю», надавши їй зухвало-сороміцького присмаку, та навіть його гра і спів не могли заглушити Лізин галас.

— Зроби мені дитинку, Петире! — верещала вона. — Зроби мені миленьку маленьку дитинку! О Петире, о мій любесенький, мій дорогесенький, ПЕ-Е-Е-Е-Т-И-И-И-Р!

Останній її вереск був такий гучний, що аж собаки загавкали. Дві з тітчиних покоївок реготали з неї, не криючись.

Санса вийшла сходами долу в ніч. На столи з рештками бенкету сіяв дощик, повітря пахкотіло чистотою та свіжістю. Мимоволі накотили спогади про її власну весільну ніч з Тиріоном. «У темряві я стаю Лицарем Квітів» — казав він. — «Я зможу бути добрим до тебе.» Але то була лише ланістерівська брехня. «Собака завжди брехню винюхає» — казав їй колись Хорт. Зараз вона майже почула грубий скрегіт його голосу. — «Подивися навколо і добре понюхай. Тут усі до одного — брехуни… й усі до одного вправніші від тебе.» Їй раптом стало цікаво, куди доля занесла Сандора Клегана. Чи знає він, що Джофрі убито? Чи байдуже йому, чи ні? Адже він, панцирний слуга принца, впродовж багатьох років беріг його життя від небезпек.

Санса довго стояла надворі, роздивляючись навколо, а коли нарешті пішла спати, від вогнища з болотнини у темній трапезній лишилося тільки мляве сяйво жарин. Згори не долітало ані звуку. В кутку сидів молодий співець, тихо граючи собі якийсь неквапний наспів. Одна з тітчиних покоївок обіймалася та цілувалася з лицарем у кріслі князя Петира; руки обох гарячково нишпорили під одягом одне одного. Декілька чоловіків геть перепилися і тепер хропли, а один гучно блював у нужнику. В невеличкій стінній заглибині коло сходів, що правила Сансі для спання, знайшовся старий сліпий собака Брієна; Санса вляглася коло нього, а він прокинувся і лизнув її в обличчя.

— Старий ти немічний хортисько, — мовила вона, куйовдячи йому хутро. — Спи вже.

— Алейно. — Над нею стояв тітчин співець. — Мила моя Алейно! Моє ім’я — Марільйон. Я бачив, як ви увійшли з дощової ночі. Там, надворі, вогко і холодно. Дозвольте мені вас зігріти!

Старий собака підняв голову і загарчав, але співець дав йому копняка, пес заскавучав і задибав геть.

— Марільйон? — перепитала Санса непевно. — Ви… ласкаві до мене, але… благаю пробачити. Я так стомилася.

— Втома не затьмарює вашої краси! Всенький вечір я подумки складав про вас пісні: щиру та задумливу про очі, жваву та сміхотливу — про вуста, повну пристрасного вогню — про груди. Але співати їх не хочу, бо всі вони — вбогі й негідні такої вроди.

Він сів поруч на ліжко і поклав їй руку на стегно.

— Дозвольте заспівати вам хвалу своїм тілом.

Санса відчула його подих.

— Та ви п’яні!

— Я не можу сп’яніти, така вже в мене вдача. Од меду я лише