Джордж Мартін - Борва мечів

— Приберіть руку! Ви забуваєтеся.

— Майте ж милосердя! Я кілька годин співав пісні кохання, в мені кров аж вирує. І у вас теж, я знаю напевне… адже немає дівчат палкіших та хтивіших, ніж байстрючки. Ви вже змокріли по мені?

— Я цнотлива діва! — запручалася Санса.

— Справді? О Алейно, моя красна діво, подаруйте мені вашу цноту — і подякуєте богам, що не відмовили! Піді мною ви співатимете гучніше за пані Лізу!

Санса перелякано відсахнулася.

— Якщо ви не дасте мені спокою, моя тіт… мій батько вас повісить! Князь Петир вам не подарує!

— Мізинець? — Співець реготнув. — Оце вже ні! Я маю ласку пані Лізи, ще й прихильність малого князя Роберта. Якщо ваш батько мене зачепить, я знищу його дотепним віршем.

Він поклав руку їй на груди і трохи стиснув.

— Нумо ж знімемо це вогке ганчір’я. Та навіщо його рвати? Послухайтеся свого серця, люба панно, і самі…

Санса почула тихий шурхіт заліза на вичиненій шкірі.

— Гей, піснярику! — мовив грубий хрипкий голос. — Коли хочеш зранку заспівати, ходи зараз спати.

У пітьмі при світлі жарин з комина Санса побачила відблиск ножа. Помітив його і співець.

— Пошукай собі іншої дівки, якщо…

Блиснуло лезо, співець скрикнув.

— Ти мене порізав!

— Як не підеш, то поріжу гірше.

І Марільйон миттю зник, а інший лишився — темна постать над головою у пітьмі.

— Князь Петир наказав за вами наглядати.

Нарешті вона упізнала голос Лотора Брюна. «Не Хорт, ні, як це міг бути Хорт? Певно ж, це пан Лотор.»

Тієї ночі Санса майже не спала — лише перекидалася і крутилася, наче знову опинилася в череві «Морського царя». Їй наснилася смерть Джофрі, та коли він почав дерти горло, і кров потекла пальцями, вона з жахом зрозуміла, що то її брат Робб. Побачила вона і свою весільну ніч, і очі Тиріона, що палко їли її тіло, поки вона роздягалася. Раптом її чоловік став таким великим, яким Тиріон аж ніяк не міг бути. А коли заліз до ліжка, вона побачила у нього рубці лише на одній щоці.

— Я заспіваю тобі пісеньку, — заскреготів він.

Санса прокинулася і побачила коло себе старого сліпого собаку.

— Шкода, що ти не Панночка, — мовила вона до нього.

Зранку Гризела заспішила нагору до опочивальні з тацею для вельможного подружжя, заставленою хлібом, маслом, медом, садовиною та вершками. А коли повернулася, то повідомила, що пан і пані чекають на Алейну. Санса ще не отямилася від сну і не одразу згадала, що це ж вона і є Алейна.

Пані Ліза ще лежала у ліжку, але князь Петир був уже вдягнений.

— Ваша тітка бажає з вами говорити, — мовив він до Санси, натягуючи чобіт. — Я сказав пані, хто ви така насправді.

«О божечки ласкаві!»

— Я… дякую вам, ясний пане.

Петир ухопив другий чобіт і рвучко його насунув.

— Я вже наївся рідною домівкою аж донесхочу. По обіді ми вирушаємо до Соколиного Гнізда.

Він поцілував свою пані дружину, лизнув з її вуст краплю меду і рушив до сходів.

Санса стояла у ногах ліжка і чекала на ласку тітки, яка їла грушу і роздивлялася її на всі очі.

— Ось тепер бачу, — мовила пані Ліза, відкладаючи серединку. — Ти дуже схожа на Кетлін.

— Дякую на доброму слові.

— Я тебе не хвалила! Якщо правду сказати, то ти аж занадто схожа на Кетлін. Цьому треба якось зарадити. Гадаю, перш ніж везти тебе до Соколиного Гнізда, ми тобі вичорнимо волосся.

«Вичорните мені волосся? Навіщо?»

— Ваша воля, тітонько Лізо.

— Не смій кликати мене так! Жодне слово про твою присутність не повинне досягти Король-Берега. Я не дозволю піддати небезпеці мого сина! — Вона вкусила куточок медового стільника. — Я втримала Долину подалі від цієї війни. Ми зібрали добрячий врожай, нас захищають гори, Соколине Гніздо стоїть неприступне. Та все одно я не бажаю накликати на нас гнів князя Тайвина.

Ліза відклала стільника і облизала мед з пальців.

— Петир каже, ти вийшла заміж за Тиріона Ланістера. Того ницого карлика.

— Нас одружили примусом. Я не хотіла цього шлюбу.

— Я свого теж не хотіла! — скрикнула тітка. — Джон Арин був не карлик, але старий дід. Зараз ти не повіриш, дивлячись на мене, та у день свого весілля я була така чарівна, що присоромила і твою матір. Проте насправді Джон хотів лише мечів мого батька, щоб ними допомогти своїм любесеньким хлопчикам. Я мала б йому відмовити, та він був уже такий старий — зрештою, скільки ще він мав прожити? Половина зубів у нього випала, подих смердів, як старий сир… не терплю чоловіків зі смердючим подихом. Ось у Петира він завжди такий чистий та свіжий… а чи знаєш ти, що саме він — той чоловік, якого я поцілувала першим? Батько мій казав, що Петир надто низького роду, але я знала, що він високо злетить. Спершу Джон поставив його на чолі митниці в Мартинові лише затим, аби мені догодити. Та коли Петир підвищив доходи удесятеро, пан чоловік побачив, який він розумний, і доручив йому інші уряди, а потім навіть повіз до Король-Берега і зробив коронним підскарбієм. Яка то була мука… бачити його щодня і все ж бути за іншим чоловіком, старим і холодним! Джон не ухилявся від обов’язку в опочивальні, та задовольнити умів не краще, ніж дарувати дітей. Сім’я його вже було старе і слабке. Усі мої дитинчата померли, окрім Роберта — троє дівчаток і двоє хлопчиків. Мої любі маленькі дітки помирали, а той старий знову і знову ліз до мене зі своїм смердючим ротом. Ось бачиш, я теж удосталь намучилася.

Пані Ліза шморгнула носом.

— Ти знаєш, що твоя бідна мати померла?

— Тиріон мені розповів, — відповіла Санса. — Казав, що Фреї вбили пані матінку в Близнюках разом із Роббом.

Раптом на очі пані Лізи накотилися сльози.

— Ми тепер із тобою самотні жінки у цьому світі, лише ти і я! Ти не боїшся, дитино? Май хоробрість і не туж! Я б ніколи не відвернулася від доньки Кет. Адже ми з тобою — однієї крові.

Вона підманила Сансу ближче.

— Ходи поцілуй мене у