Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

був би цілком звичайним, якби не сплющене обличчя – таке, ніби його притисли до запиленого скла. Між пальцями виставлених перед себе долонь чоловік тримав чорний шкіряний гаманець.

– Ти Рута Статник? – той самий гугняво-скрипучий голос.

Рута інстинктивно роздула ніздрі. Чоловік їй одразу не сподобався. Зазвичай вона не вбачала проблеми в тому, що старші незнайомці звертаються до неї на «ти», проте цього разу дівчину пересмикнуло. Чоловік процідив запитання підкреслено недбало й зверхньо, наче спльовував прилипле до губів лушпиння.

– Так, – крізь зуби відповіла вона.

– Капітан поліції Гайдаш. – Те, що Рута сприйняла за гаманець, виявилося чохлом для поліцейського жетона. Не підіймаючи рук, Гайдаш розгорнув чохол, почекав, доки Рута опустить погляд на посвідчення, а тоді запитав: – Давно знайома з Богданом Лавриком?

Дівчина звела очі на директорку, потім скосила їх на Аду Романівну. Вона не чекала на підтримку, радше зволікала, щоб усе обміркувати. Чоловік не запитав, чи знайома вона з Ларою, тобто він майже напевно знає, що вони спілкуються, а отже, так само може знати, коли вони познайомилися. Рута боязко заперечила:

– Ні.

– Ти ж із ним зустрічаєшся, так?

Гайдаш сховав жетон до кишені жакета. Рута ледь мотнула головою.

– Ні.

– А він каже, що зустрічаєшся.

– Уже ні. Ми розійшлися.

– Давно?

Дівчина потупилася, гарячково намагаючись збагнути, до чого він хилить. Лара вляпався в якесь лайно, це ясно як день. Але до чого тут вона? І як це пов’язано з тим, як давно вони розійшлися? Що сказати, аби не нашкодити самій собі? І наскільки те, що вона говоритиме, зашкодить Ларі? Не те щоб Рута цим надто переймалася, а проте…

У розмову втрутилась Олександра Стефанівна:

– Руто, можеш не відповідати, – а потім до слідчого: – Дівчині ще не виповнилося вісімнадцять, і ви не маєте права допитувати її без ба…

Гайдаш грубо обірвав її:

– Я й без вас знаю, що можу допитувати неповнолітніх лише за присутності батьків. – Він звертався, наче до тупуватого собаки, що відмовляється виконувати давно вивчену команду. – Це не допит. Буде треба, викличемо батьків і все повторимо. Зараз у мене обмаль часу, тож я просто хочу дещо дізнатися. Крім того, – він звернувся до Рути, – тобі ж нема чого приховувати. Хіба ні? – Чоловік невміло посміхнувся, і нудота, що було відступила на другий план, повернулася: їдка колюча грудка підперла горло. Гайдаш запитав удруге: – Коли ви розійшлися?

– Кілька днів тому.

– Кілька – це скільки? – Він нахилив голову, не даючи Руті змоги уникнути його погляду. – Це важливо.

– Три. – Дівчина наморщила лоба. – Чи чотири.

– Що стало причиною?

Рута ледь розтулила губи, та Гайдаша, схоже, не цікавила відповідь, він майже відразу поставив наступне запитання:

– Коли ви востаннє бачилися?

– Що він зробив? – випалила дівчина.

Слова немовби самі вихопились назовні.

– Тут я ставлю запитання, – із глухим роздратуванням гаркнув слідчий.

Рута почервоніла, проте, відчувши, що може допекти йому, набралася сміливості та повторила:

– Скажіть, у що він вляпався.

– Відповідай на запитання! – голос злетів до металевого стакато.

І це все вирішило. Просякнутий зневагою, до скрипу зубовного самовдоволений тон викликав обурення, яке швидко переросло в кипучу злість. Якась частина Рутиного мозку розуміла, що найкраще було б розповісти правду – вони бачилися з Ларою чотири дні тому, – і забути про все, та інша усвідомлювала: це саме те, що від неї воліє почути Гайдаш. Вона не мала наміру забезпечувати Ларі алібі, проте дивилася на хижо прискалені очі чоловіка, на жмутки щетини у складках його карикатурно плоского обличчя, і насилу стримувалася, щоб не скривитися. Річ не в Ларі, річ у пихатому нахабі, який репетує на неї, неначе на дворового пса, а тому вона не дасть йому того, на що він так сподівається. Її очі спалахнули жаром, і Рута, не змигнувши, збрехала:

– Позавчора, тобто в понеділок.

– Коли точно?

– Після обіду.

Жоден м’яз не ворухнувся на Гайдашевому лиці.

– Ти ж казала, ніби ви розійшлися чотири дні тому.

– Розійшлися чотири дні тому, а останній раз бачилися позавчора. Лара… тобто Богдан хотів помиритися.

– Де ви були?

– Гуляли.

Він негучно пирхнув.

– Я питаю: де?

Рута ледь примружилася, пригадуючи, де її заскочив дзвінок Лари.

– У центрі. На Лебединці. У дворах довкола. Я не пригадую всіх місць.

– О котрій Лаврик поїхав від тебе?

Не помітивши, як Гайдаш нашорошився, Рута здвигнула плечима.

– Не знаю. Не пам’ятаю. Я була вдома близько півночі. Можете запитати у батьків.

– Тобто після заходу сонця?

– Після.

– Упевнена?

– Так. Було вже темно.

Слідчий потер підборіддя й кинув погляд за вікно. Здавалося, цілковито втратив інтерес до розмови. За півхвилини він повільно повернув голову та начебто ненароком поцікавився:

– І він поїхав, так? – Рута насупилася, не зрозумівши запитання, і Гайдаш уточнив: – Тобто Лаврик був на машині?

– Так, – не замислюючись, підтвердила дівчина. Лара завжди на машині.

– Що за машина? – його брови трохи піднялися. – Старий брудно-білий «мерседес» на польських номерах?

Тут вона нарешті насторожилася. Збагнула, що Гайдаш витягнув з її слів щось таке, чого вона сама не зауважила. Рута раптом відчула себе людиною посеред вулиці, на яку всі озираються, але перед якою, як на зло, немає жодного дзеркала, щоб роздивитися, що не гаразд.

– Ну-у, так.

– Добре. Чудово просто, – пласке обличчя розітнула скошена посмішка. Гайдаш зиркнув на директорку та самовдоволено мовив: – У мене все.

А тоді розвернувся і, не попрощавшись, закрокував геть.

За півхвилини, коли відлуння кроків стихло, двоє жінок і дівчина все ще стояли в коридорі. Директорка й Ада Романівна напружено поглипували на Руту, ніби боялися, що дівчина ось-ось рвоне навтьоки, й намагалися втримати її на перехресті своїх поглядів.

21

Адреналін притупив нудоту, і запахи відразу немовби зблякли. Натомість, щойно Рута ступила до класу, тіло пронизало тривожне відчуття, дуже схоже на те, що накрило її в неділю ввечері, коли, міцно заплющившись, дівчина не наважувалася поглянути на вже готовий результат на смужці тесту для визначення вагітності. Ось і зараз: щось погане вже скоїлося, Рута підсвідомо це знала, проте продовжувала ментально відгороджуватися, щоб не осягнути цього усвідомлено. Дивно було переживати таке двічі за тиждень.

Щойно вона опустилася за парту, Іванка нахилилась і збуджено прошепотіла:

– У мережу злили відео, як збили Іллю.

Рута почула й зрозуміла подругу, але спочатку пропустила слова повз себе. Вона неначе ковзала поверхнею темного озера, за будь-яку ціну силкуючись не зазирати в