Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

– Коли ти встигла? – Рута повела очима на Іванку.

– Щойно викинуло в новинах. Я не могла не подивитися.

Тривожне відчуття розросталося. Думки безперервно крутилися навколо розмови з Гайдашем, і що впертіше Рута їх відганяла, то дужче почувалася так, мовби частини її тіла припасовані не до ладу.

(і він поїхав, так?)

(так)

(що за машина?)

Яка йому різниця, що за машина в Лари?

Рута раптом дрібно затрусилася. Щоби погамувати тремтіння, мусила навіть переплести пальці. Через що її так тіпає? Через Лару? Вона переймається, що з ним станеться? Ні. Було щось іще, щось значно більше. Дівчина колись читала про психологічний експеримент, у якому перед піддослідними вмикали запис баскетбольного матчу та просили рахувати результативні передачі. В якийсь момент матчу на екрані з’являвся чоловік у костюмі горили, якого ніхто з піддослідних, заклопотаних підрахунком пасів, не помічав. І Рута почувалася так само: начебто в її полі зору стоїть велетенська горила, але мозок настирливо витирає її образ зі свідомості.

Довго так тривати не могло.

– Що ти сказала? – перепитала вона.

Іванка повторила:

– У мережі вже є відео, і там жесть.

Невидимі шви почали з’єднувати фрагменти спогадів. У свідомості нарешті дещо зринуло, поки що невиразний образ. Рута труснула головою, руйнуючи його: це маячня, дурниця просто, таке може бути хіба в кіно.

Проте образ повернувся.

– Дай сюди. – Рута вихопила з руки подруги смартфон.

– Ти чого? – вирячилась Іванка.

– Дівчата, тихше, – зробила зауваження Ада Романівна.

На них дивилося півкласу. Іванка інстинктивно сховала голову між пліч, Рута не зважала. Схоже, вона взагалі не почула вчительку.

Дівчина провела пальцем по екрану. Перед нею вигулькнула вкладка браузера зі статтею про аварію на Київській: три коротенькі абзаци та під ними – вбудований запис із камери спостереження. Рута розвернула смартфон горизонтально, почекала, доки програма перемалює зображення, і торкнулася «Грати».

Відео розгорнулося на весь екран, і Рута з першого погляду впізнала місце. Камера висіла на стіні житлового будинку, що на південному боці Київської неподалік ТЦ «Арена». Дівчина знала, що на розі того будинку розташовується обласна бібліотека для юнацтва, і на мить насупилася – відколи це бібліотеки обладнують камерами спостереження? – а потім згадала, що зовсім поряд із бібліотекою розмістився магазин вогнепальної зброї «Сапсан». Камеру припасували просто над його ґанком. Зображення було чорно-білим, але хорошої якості. Рута бачила тротуар, чималий шмат проїжджої частини, газон із північного боку вулиці й акуратну багатоповерхівку вдалині. Ближче до лівого краю екрана виднівся брудно-білий мінівен.

Упродовж перших секунд нічого особливого не відбувалося: півдесятка пішоходів квапилися до автовокзалу, два чи три легковики промайнули дорогою. Потім зліва з’явився велосипедист, і Рута напружилася. Вона впізнала Іллю: худорлявий, в окулярах, велошолом на голові. Хлопець зробив усе правильно, все, як вимагали правила: спершу озирнувся через плече, переконуючись, що позаду нікого немає, після чого випростав убік ліву руку. Ілля не збирався повертати – лівий розворот на дорозі з більш як однією смугою в кожному напрямі велосипедистам заборонено, – просто сигналізував, що вимушено виїжджає на крайню смугу, оминаючи припаркований попід тротуаром мінівен. Рута встигла подумки запитати себе, чому хлопець не помітив машину, що наближалася, – він же кинув погляд назад? – а далі все втиснулося менш ніж у секунду.

Автомобіль проскочив поле огляду камери майже миттєво, й Іллю буквально змело з дороги. Удар був таким сильним, що хлопця разом із велосипедом підкинуло на три метри у повітря. Над дорогою його перекрутило, наче ганчір’яну ляльку; голова, руки, ноги метелялися так, ніби з тіла зникли всі кістки та м’язи, що надавали йому форми. Рута відразу збагнула, що Ілля не жилець, вона взагалі не уявляла, як після такого хлопець протримався на цьому світі довгі чотири години. Машина зникла з екрана ще до того, як тіло непорушно розпласталося на асфальті. Оце й була відповідь на її запитання: придурок за кермом мчав із шаленою швидкістю і в той момент, коли Ілля озирнувся, перебував ще надто далеко, щоб велосипедист побачив у ньому загрозу.

Пекуча грудка підперла горло, і Рута мусила на мить заплющитися, щоб опанувати себе. Пересиливши нудоту, вона перетягнула повзунок прокрутки на початок. Іванка щось зашепотіла та спробувала забрати телефон, але Рута відкинула її руку й удруге запустила відео. Щойно машина влетіла в поле огляду камери, дівчина призупинила відтворення.

Машина.

Універсал.

Білий універсал.

Автомобіль у кадрі був дещо розмитим, і Рута подумала, що навряд чи роздивилася б номер, якби наїзд стався вночі, а так… Тремтячими пальцями вона збільшила зображення. Цифри на номерному знакові розплилися, проте залишилися читабельними, дівчині не довелося навіть примружуватися, вона лише трохи наблизила обличчя до екрана.

Номер був польським – WRA 56775, – і Рута усвідомила, що перед нею Ларин «мерседес».

Дівчина застогнала, наче їй запекло всередині. Наступної миті відсахнулася й відкинула телефон. Іванка ледве встигла перехопити його на краю парти.

– Ти здуріла? – розсердилася подруга. – Ти що, блін, твориш?

– Блядь, це Лара, – прохрипіла Рута.

Лара вбив Іллю.

Іванці знадобилося секунд п’ять, щоби почуте втряслося в мозку. Потім її очі полізли на лоба:

– Що-о?

– Це його машина. Я впізнала номер.

– Твій Лара?

Тієї миті, коли Рута розгледіла номер, її мозок неначе вибухнув. От справді – дівчина відчула ударну хвилю, яка відбилася від внутрішньої поверхні черепа, і уявила пошматовані обривки думок, що розліталися навсібіч.

Лара на смерть збив нареченого її сестри.

Перш ніж усвідомила, що робить, Рута скочила зі стільчика. Хтось на сусідньому ряді пирснув, і Ада Романівна спідлоба зиркнула на дівчину.

– Руто, що сталося?

Рута повела очима з боку в бік. Іванка сиділа із роззявленим ротом. Сама Рута мала такий вигляд, ніби не тямить, де перебуває і як тут опинилася.

Смішки стихли. Ада Романівна також підвелася.

– З тобою все гаразд?

Лара вбив нареченого її сестри.

Рута випалила:

– Можна мені вийти?

Учителька, не зводячи погляду з дівчини, кивнула.

– Звісно.

Рута нахилилася, згребла з парти ручки, зошит, а тоді випросталася. Вирішила, що Ада Романівна її не зрозуміла.

– Я маю на увазі, можна мені піти? – пауза. – Мені дуже треба.

– Яке піти? – Ада Романівна скинула брови. – Куди? Ти при своєму розумі? Завтра екзамен. Іще однієї консультації не буде.

«Я не тупа, – Руті хотілося закричати, – чорт забирай, я не тупа! Я розумію, що більше консультацій не буде». Натомість вона видушила із себе:

– Я мушу піти просто зараз.

Клас принишк. Ада Романівна помовчала, потім