Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

щоб пояснювати, де протинялася весь понеділок, тож, пославшись на те, що у четвер перший екзамен ЗНО, вона попленталася до школи.

Перші три уроки – алгебру, всесвітню історію та англійську мову – вона тупо проспала. Руту не чіпали. У класі вже знали, що вчора неподалік школи під колесами автомобіля загинув велосипедист, перед алгеброю Рута обмовилася Іванці, що загиблий був нареченим її сестри, інформація поширилася класом, дійшла до вчителів, і дівчині дали спокій.

На початку четвертого уроку Рута нарешті прокинулася, та зосередитися не змогла. Думки постійно перескакували на вчорашню сварку з батьком. Вона жаліла сестру, але не могла викинути з голови те, що спричиняло млосну важкість унизу живота. За сніданком мати жодного слова не сказала про аналізи, взагалі не згадала про аборт, і Руту пересмикувало від усвідомлення того, що до цієї розмови доведеться повертатися.

П’ятим уроком у розкладі стояла фізкультура. Після неї мали бути інформатика та фізика, проте Рута вирішила, що з неї досить, і відпросилася.

Коли вона прийшла додому, Інді ще спала, згорнувшись калачиком на дивані в залі. Рута перевдяглася, підсунула впритул до дивана крісло і, взявши до рук книжку, вмостилася поруч із сестрою.

Просто щоби бути поряд, коли Інді прокинеться.

20

Після приходу з роботи батьків Рута не могла знайти собі місця у квартирі. Намагалася не відступати від Індії й водночас не потрапляти на очі батькові. Усіляко підтримувала сестру та водночас відчайдушно сигналізувала матері, що також потребує підтримки. Що ще гірше – після того, як Аміна вирішила, що Інді спатиме в Рутиній кімнаті й перенесла Рутину постіль до зали, дівчина не мала жодної можливості усамітнитися: поруч із нею у великій кімнаті постійно хтось терся.

Інді весь день нічого не їла та майже не реагувала на кволі спроби її втішити, зависнувши в химерному стані на межі притомності. Вона рано заснула, проте часто прокидалася і, сховавши обличчя в подушку, тихо рюмсала. Через запухле та червоне від сліз обличчя здавалося, наче дівчина й уві сні не припиняє плакати.

Рута натомість ніяк не могла заснути. Півночі крутилася на незручному дивані, слухаючи, як батьки час від часу навшпиньки скрадаються зі спальні та зазирають до кімнати, де спить сестра.

Уранці середи, не виспавшись, дівчина почувалася препаскудно. Рута читала в Інтернеті про «ранкову хворобу», на яку страждає половина вагітних жінок, однак до того моменту просто не уявляла, що від токсикозу може бути аж так кепсько. Її нудило, в голові паморочилося, суха шкіра лущилась і свербіла, а обличчя було брезклим і блідим. Після п’яти хвилин під душем дівчина так і не оговталась – від гарячої води тіло, навпаки, ще дужче зм’якло, а млосне відчуття, ніби хтось повільно, але невтомно перемішує її нутрощі дерев’яною лопаткою, нікуди не зникло. Попри всі тривожні сигнали, які подавав організм, Рута недооцінила серйозність свого стану. Їсти вона не хотіла, та все ж з’явилася до сніданку, і тоді – Аміна посмажила яєчню з мисливськими ковбасками – від запаху олії й ковбаси порожній шлунок спершу немовби наповнило водою, а потім стиснуло до розмірів тенісного м’ячика. Рута гучно кавкнула, вискочила геть із кухні й ледве встигла домчати до туалету.

Аміна майже напевно чула, як молодша донька блює над унітазом, та незважаючи на це, коли Рута, винувато туплячись собі під ноги, вийшла з туалету, не промовила жодного слова. Зате Григір зреагував: дочекався, доки донька проминатиме кухню, й гучно сплюнув у тарілку – в буквальному сенсі вивергнув усе, що залишалося не пережованого в роті. Руті страшенно кортіло пити, проте вона не наважилася зайти до кухні, швидко взулася й голодною пішла до школи.

Того дня уроків не було, тільки консультація з української та літератури, після чого одинадцятикласників відпускали додому – давали змогу відпочити перед ЗНО. На свіжому повітрі млість на якийсь час відступила, та вже після кількох хвилин у душному класі Руту знову почало піднуджувати. Рятуючись від неправдоподібно в’їдливих запахів, вона раз у раз затуляла пальцями ніс, але це не надто допомагало.

Ада Романівна розказувала про найбільш типові помилки під час минулорічного тестування, і Рута уважно вслухалася, проте не могла вичленити з монотонного жебоніння жодного знайомого слова. Зауваживши, як збіліла її подруга, Іванка пошепки запитала, що з нею таке, на що Рута лиш роздратована пирхнула. Тієї миті вона вперше занепокоїлась через екзамен. Вона знервована, розфокусована, не здатна сконцентруватися, а отже, може наприпускатися помилок. Майже напевно наприпускається. Ба більше: якщо завтра вона почуватиметься так само, може взагалі знепритомніти від слабкості. Це лякало Руту до всирачки. Тобто вона розуміла, що з фізіологічної точки зору в її стані немає нічого незвичайного, лякало радше усвідомлення того, що цей стан виявляв: ембріон усередині неї не просто неухильно росте, а перебудовує її тіло під власні потреби.

За мить по тому, як Рута облишила спроби розшифрувати мурмотіння Ади Романівни, двері класу відчинилися й на порозі постала Олександра Стефанівна Скрипаль, директорка школи. Двоє чи троє Рутиних однокласниць підхопилися з місця, але директорка жестом наказала їм сидіти. Потім звернулася до Ади Романівни:

– Можна вас на хвилину?

Учителька охопила поглядом насторожено принишклий 11-А та вийшла з кабінету. Двері покинула напівпрочиненими. На мить у класі запало вичікувальне мовчання, після чого одинадцятикласники зашепотілися й зашаруділи, потягнувшись по смартфони. Тільки Рута завмерла, примерзнувши очима до дверей класу: або в неї параноя, або директорка весь час, поки стояла на порозі, дивилася саме на неї. З коридору долинав відгомін розмови – Ада Романівна про щось перемовлялася з директоркою. І ще з кимось. Стривожені жіночі голоси розбавляло рипуче чоловіче варнякання.

За півхвилини Ада Романівна визирнула з-за одвірка та поманила Руту долонею.

– Підійди, будь ласка.

Хтось позаду впустив підручник на підлогу. Водночас зі звуком падіння пролунало глухе «бля», потім хтось пирснув, але вчителька, здавалося, нічого цього не помічала та свердлувала поглядом Руту.

– Я? – спантеличено перепитала дівчина.

Ада Романівна кивнула.

– Так, Статник, ти.

І в її голосі відчувалося напруження.

Рута, підвівшись, швидко пройшла поміж партами до коридору. Цього разу Ада Романівна зачинила за нею двері.

Попід вікном навпроти кабінету української, неприродно виструнчившись, стояла директорка, поруч неї – середнього зросту чоловік у прямокутних окулярах без оправи. Рута спершу відзначила неймовірну блідість директорки, а потім зміряла поглядом чоловіка. Коричневі штани, світла сорочка із розстебнутим коміром, жакет у темно-сіру смужку. Пара звивистих вен на скронях. Округле черевце. Років сорок на вигляд. Нічого особливого. Він