Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

уже вдруге за день не могла віддихатися. Не зводячи настороженого погляду з батька, дівчина неголосно покликала:

– Ма-а?

У відповідь – тиша. Руті чомусь стало страшно. Вона дивилася на батька, ледь відвернувши голову й уникаючи погляду в очі. Так дивляться на незнайомого пса без намордника, від якого хтозна на що чекати. Григір же глипав на доньку з неприхованою відразою, ніби та була якась… брудна.

– Немає їх, – сказав він.

– А де?

– У лікарні.

За вікном бушувала негода. Було чути, як під поривами вітру тремтять шибки. Несподівано під дзеркалом на стіні Рута побачила рюкзак Індії.

– Що трапилося? – випалила вона. – Де Інді?

– Поїхала до лікарні.

Рута спохмурніла: п’ять годин тому сестра ще була в Тернополі. Батько додав:

– Із твоєю сестрою все гаразд.

– Тоді чому вона в лікарні?

Секунд п’ять Григір лише рухав губами, немовби репетирував відповідь.

– Іллю збив автомобіль. Кілька годин тому. Коли він на велосипеді повертався додому.

Рута застигла із роззявленим ротом. На мить вітер стишився, і дівчині здалося, ніби на тлі приглушеного шурхотіння дощу вона чує, як падають на килим краплі з мокрого одягу й волосся. Секунду вона чіплялася за думку, що це якась помилка, адже Ілля, як і Інді, мав бути в Тернополі, а тоді пригадала, як сестра говорила їй, що хлопець добиратиметься до Рівного без неї.

– Інді, щойно дізналася, сіла в маршрутку та примчала з Тернополя, – продовжив батько. – Вони з матір’ю не стали на тебе чекати. Хвилин десять тому викликали таксі та вирушили до лікарні.

– Що з Іллею? Він живий?

Григір зиркнув на доньку, неначе запитуючи: ти що, тупа?

– Я сказав до лікарні, а не до моргу.

Руті хотілося вгородити нігті йому в горлянку. Він цідив слова таким тоном, наче робив їй послугу.

– Яка лікарня? Мамина? – Вона відступила до своєї кімнати й заходилася діставати з шафи сухий одяг. – Чи обласна? Я поїду до них.

Чоловік знизав плечима.

– Не знаю, я не питав.

«Ти ж чув, як вони викликали таксі», – подумала дівчина, проте промовчала. Швидко перевдягнувшись, вона зателефонувала сестрі. Індія була поза зоною. Напевно, сів телефон. Тоді Рута набрала матір. Виклик пішов, однак Аміна не відповіла. Рута вислухала до кінця довгі гудки та набрала матір іще раз. Потім іще раз. І ще раз. Збагнувши, що зв’язатися з мамою не вдасться, дівчина взялася гарячково зважувати, як діяти далі. Викликати таксі та поїхати самій? Найімовірніше, Іллю повезли до міської лікарні, але певності в тому не було. Його батьки жили на Данила Галицького, тобто якщо хлопця збили неподалік дому й травми виявилися достатньо важкими, швидка могла повезти його й до обласної лікарні. Туди ближче. Зрештою Рута вирішила написати матері есемес.

22:14

Яка лікарня? Я приїду.

На відповідь довелося чекати довгі півгодини.

22:46

Не треба. Ми вже повертаємося.

18

Аміна й Індія повернулися з лікарні о чверть на дванадцяту. Щойно зачувши клацання дверної ручки, Рута вискочила зі своєї кімнати їм назустріч.

Першою до квартири зайшла мати. За нею немічним шлейфом втяглася сіра тінь. Рута навіть дихати перестала: їй знадобилося кілька секунд, щоб упізнати сестру. Інді мала такий вигляд, немов од неї лишилася сама тільки шкіра. У півтемряві коридору обличчя було аж чорним, наче вимазаним кіптявою, мертво застиглі очі скидалися на порожні западини. Щелепа – безсило відвисла, пальці звішених вздовж тіла рук – міцно переплетені. Сестра щулилась і здригалася, ніби від холоду.

Аміна ввімкнула світло, і Руті впало в очі, що голова та руки сестри тремтять, мов у людини, що страждає на хворобу Паркінсона. Щойно Інді розчіпляла долоні, тремтіння помітно посилювалося.

Наступної миті її коліна підігнулися, й Інді опустилась на килимок біля входу. Доки мати схилялася до неї, Рута шарпнулась уперед, із розгону впала на коліна та обійняла сестру.

– Усе добре, Інді, все добре, я тут, із тобою.

Тримаючи в обіймах, вона гладила сестру по голові, спині й водночас відчувала, як усередині все завмирає. Від Інді віяло холодом, неначе від брили льоду. Рута відчувала, як через груди, через руки, через усі точки дотику в її тіло вливається притлумлений біль.

Уткнувшись носом сестрі у ключицю, Інді глухо промовила:

– Не добре, Рут. Ні. – Рутине плече обдав холодом її вогкий віддих. – Ілля помер.

Від шоку шия подалася назад, і Рута, несамохіть відсторонюючись, спробувала зазирнути сестрі в очі.

– Що?

Інді більше нічого не сказала, тільки згорбилася ще дужче та притулилася лобом до стіни. Рута перевела збентежений погляд на матір. Секунд двадцять дивилася на неї знизу вгору, аж доки Аміна не промовила:

– Він помер у лікарні. – І так ніби цих трьох слів було недостатньо, так ніби їхню суть потрібно було додатково пояснювати, пригнічено додала: – Від втрати крові.

Рута міцно обхопила холодну й мокру від дощу долоню Індії. Здавалося, варто лише на мить відпустити її – і сестра втратить свідомість.

19

Подробиці того, що сталося з Іллею, Рута дізналася лише вранці. Хлопець повернувся з Тернополя в неділю пізно ввечері, у понеділок півдня відсипався, а по обіді вирушив кататися на велосипеді. Дорогою додому неподалік торгового центру «Арена» його збив легковий автомобіль, чия швидкість майже на півсотні кілометрів за годину перевищувала допустиму в межах міста норму. Лікарі чотири години боролися за життя хлопця, проте врятувати не змогли. Невдовзі по десятій вечора двадцятидворічний Ілля Ісаєв помер, не приходячи до свідомості.

Це все, що Рута змогла дізнатися від матері. Решту вичитала в Інтернеті дорогою до школи. Водій утік із місця події. За свідченнями очевидців, за кілька секунд до зіткнення Ілля виїхав на ліву смугу, огинаючи припаркований біля тротуару білий мінівен. В іншій статті писали, що на хлопцеві була біла футболка, тому, ймовірно, водій його не помітив. Рута подумала, що це цілковита дурня: навряд чи на швидкості сто кілометрів за годину колір футболки відіграв хоч якусь роль.

Інді, проплакавши півночі, за годину до світанку поринула у бентежний сон, і вранці Рута довго зважувала, чи йти до школи: не хотіла покидати сестру. Аміна натякнула, що не проти, щоб молодша донька лишилася вдома, але Рута відчувала, що відсутність протягом двох днів поспіль напередодні ЗНО точно насторожить класну керівничку, і тоді або сама керівничка, або Ада Романівна, вчителька української, зателефонує її батькам. Дівчині вистачало проблем і без того,