Олег Євгенович Авраменко - Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко

Сьомий лицар, вусатий, але безбородий, на вигляд трохи старший тридцяти, судячи з багатого вбрання та владного вигляду — чільник цього нечисленного загону, сидів окремо від своїх підлеглих, за одним столом з худорлявим літнім чоловіком у чернецькій сутані з відкинутим каптуром. Монах перебирав чотки і щось тихо втлумачував своєму молодому співрозмовникові. Той уважно слухав його і згідно кивав.

Трактирник провів нас до сусіднього столу, заставленого різними наїдками. Вони пахли так смачно, що ще дужче розбурхали мій і без того вовчий апетит.

— Прошу пригощатися, ласкаві панове, — сказав хазяїн. — Як буде щось потрібно, покличте мене.

З цими словами він відійшов, а ми влаштувалися за столом і поважно, як це й личить знатним вельможам, узялися до їжі.

Якийсь час наші сусіди мовчали, зацікавлено поглядаючи на нас. Зрештою, їхня розмова поновилася.

— Та вже ж, бароне, — повів чернець рівним, безбарвним голосом, — скрутні часи нині настали. Тепер і на землях Імперії кепські справи. Проривів, утім, ще не було, Бог милував, та останнім часом усе більше нечисті стало проникати через тракти, незважаючи на посилення їх охорони. А про сатаністів і говорити годі. Навіть у Вічному Місті можна стріти псевдо-пророків, що провіщають близький Кінець Світу… І якби ж то вони сповідували якусь нову єресь чи, хоча б, камуфлювали свої погляди під єресь. Де там! Вони прямо кажуть: скоро буде Кінець Світу, а по тому настане царство Сатани — отож шануйте свого майбутнього володаря.

— А що Інквізиція? — запитав той, кого називали бароном. Як і монах, він говорив з виразним акцентом, і я зрозумів, що вони обидва чужоземці.

— А що Інквізиція, — повторив чернець, однак з іншою інтонацією, ніби казав: „А що вона може, та Інквізиція?“ — Спалювати їй диявольських прихвоснів, як у старі добрі часи, чи що?… А втім, якби це якось зарадило, вона б таки відродила практику аутодафе.

— Наш король, — зауважив барон, — ухвалив едикт про негайний арешт і допит запідозрених у чорнокнижництві та поклонінні дияволу. У нас, у Загір’ї, з прислужниками Сатани не панькаються — саджають на кіл або четвертують. А от у вас, в Імперії, надто вже ліберальні порядки.

— Це у вас, пане бароне, вони надто жорстокі, — заперечив монах. — Страчувати винних — це правильно, тут я цілком згоден з вами; мені також не до вподоби благодушність імперського уряду. Але допит — не найкращий спосіб з’ясування істини. Під тортурами й невинний зізнається в злочині.

Барон зніяковів.

— А ще у нас регулярно влаштовують нічні облави, — додав він, ніби виправдовуючись. — Виловлюємо розстриг-ченців, що справляють чорні меси, та їхню „паству“. От з ними й нічого церемонитися — зразу ж усіх на шибеницю. А під час однієї з облав, у яких я брав участь, ми заскочили сатаністів якраз тоді, коли їм явився Чорний Емісар. Порубали цього пекельного вилупка срібними мечами, і на наших очах його мерзенна плоть спалахнула й перетворилася на попіл.

— Оце ви правильно вчинили, бароне, — схвалив чернець. — У простих людей є лише один спосіб протистояти Нечистому — істинна віра, і лише один засіб боротьби з його слугами — срібна зброя.

— Ну, щодо зброї, то з цим у нас ніяких проблем, — барон поплескав рукою по ефесу свого меча. — Хоча шестеро моїх людей та я — це все, що можу запропонувати до послуг короля Ґуннара, усі ми споряджені як годиться.

Монах кивнув:

— Нехай вам щастить, бароне. Хай буде з вами Господь у вашій боротьбі за Правду і проти Кривди. Хоча ми з вами трохи по-різному віримо в Бога, та Він у нас один і Він — на нашому боці. Він не зоставить вірних чад своїх на поталу Нечистому… Так, воістину, скрутні часи нині настали — але не тому, що багато людей потрапили в обійми Сатани, радше якраз навпаки: слуги диявола вкрай знахабніли саме тому, що настали скрутні часи. Тут ви плутаєте причину з наслідком. Ну, а скрутні часи… Що й казати, ви ж бо все знаєте. Хто зараз на троні верховного короля? Ференц Карой, великий інквізитор — звичайна людина, хай він і наймогутніший з нині сущих чаклунів. А торік верховним королем іще був Метр — Великий. За часів моєї молодості великим інквізитором також був Великий, а триста літ тому семеро найвищих керівників Інквізиції були Великі. Тепер немає жодного Великого, нікому боронити нас у Нічиї Літа — тому й настали скрутні часи.

Їхня розмова так зацікавила нас, що ми з Інною навіть забули про їжу. Зрештою я не стерпів, устав з-за столу й підійшов до наших сусідів.

— Перепрошую, панове, що турбую вас, та ми з дружиною випадково почули уривок з вашої бесіди. Ви розмовляєте про дуже цікаві, хоч і не надто веселі речі.

— Ну то й що? — спитав барон, неприязно дивлячись на мене.

— Чи не дозволите нам приєднатися до вашого товариства?

Барон запитливо подивився на ченця.

— Я не заперечую, — сказав той.

— Що ж, прошу, панове, — неохоче промовив барон.

Без видимих зусиль ми з Інною підняли наш важкий дубовий стіл і приставили його упритул до їхнього столу. Монах та барон здивовано перезирнулися, однак промовчали.

— У тому, про що ми розмовляємо, — сказав чернець, коли всі повсідалися, — немає нічого цікавого, вельможні панове… Даруйте, я не знаю, як належить до вас звертатися.

Ми представилися. Назву Ланс-Оелі наші нові знайомі, мабуть, чули вперше, але ґрафські титули справили на них неабияке враження.

— Так от, монсеньйоре, мадам, — продовжив монах, — усе це зовсім нецікаво, це апокаліптично, що ви, гадаю, цілком усвідомлюєте.

— Можливо, — не стала заперечувати Інна. — В нашій країні також є люди, які поклоняються дияволові й відправляють чорні меси. Однак у нас це не набуло такого розмаху, аби драматизувати ситуацію й казати про скрутні часи в тому розумінні, що його вкладаєте в цей вислів ви.

— І до речі, — додав я, — про які Нічиї Літа ви говорили?

Чернець насторожився.

— Видно, ви з далеких країв, — обережно мовив він. — Ґаллійською ви розмовляєте правильно, але я певен, що ця мова для вас чужа.

— Ви не помиляєтесь, панотче, — відповів я.

„Владику, — підказала Інна, — в ґаллійській мові є слово „склавон“, що означає „слов’янин“.

„Атож, згадав… Гм, дивним видається оце „згадав“, якщо ніколи не вчив“.

„Ще б пак!“ —