Олег Євгенович Авраменко - Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко

ніщо не затуляло нам небосхилу. Зупинившись, ми посходили з коней, зняли з них поклажу й обернули їх на котів. Я взяв Леопольда на руки й повернувся в напрямку, протилежному до того, куди дивилась Інна. Ми повідкидали назад голови, щоб охопити поглядами якомога більшу ділянку неба.

„Ти готовий, Владику?“ — подумки спитала Інна.

„Так“.

Ми встановили між собою тісний ментальний контакт; тепер я бачив не лише своїми очима, а й жінчиними.

„Починаємо!“

Значну частку своєї уваги я зосередив на чаклунському камені, вправленому в мій перстень, „витяг“ звідти точне зображення зоряного неба Аґріса на довготі й широті, що відповідали нашим, наклав його на видиму ділянку неба Ланс-Оелі і сполучив зорі-аналоги тонкими прямими лініями червоного кольору.

Тим часом Інна обережно торкнулася свідомості Леопольда і стала легенько підштовхувати його до дії. Ми вже знали, як відкривати „колодязь“, але самого знання було замало. Здатність керувати силами такого високого рівня в нас ще не прокинулася; єдина надія була на закладену в підсвідомість кота програму…

— Вперед! — гукнула Інна і подумки, і вголос.

Як і попереднього разу, світ потьмарився в наших очах, і ми втратили відчуття часу та простору. Ми провалились у безодню і стрімко полетіли вниз. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Нас з запаморочливою швидкістю несло в Невідомість, ні поворухнутись, ні озватися ми не могли…

Втім, цього разу ми були готові до таких неприємних відчуттів і протягом усієї подорожі лишалися при тямі, хоч це було зовсім нелегко. Нарешті спливли довгі, мов вічність, хвилини пітьми й тиші, і наш політ раптово припинився. „Приземлення“ вийшло навдивовижу м’яким: ми просто відчули ґрунт під ногами, і навіть не довелося докладати зусиль, аби втримати рівновагу. Тієї ж таки миті почулося злякане нявчання Лаури і плаксиві докори Леопольда, який розпікав нас за чергові, за його висловом, „коники“. Ми знову могли розплющити очі — і, розплющивши їх, побачили над собою зоряне небо Аґріса.

Звіряючися з картою, ми за півтори години, вже коли світало, дісталися першого людського поселення на нашому шляху — маленького містечка, на околиці якого розташувався гостинний двір з трактиром. Останнє було дуже до речі: після перебування в „колодязі“ ми почувалися смертельно стомленими і розбитими.

Хазяїн гостинного двору виявився напрочуд приязною й запопадливою людиною. Він став ще приязнішим і запопадливішим, коли я перекинув коней на котів і назвав наші імена для запису в книзі постояльців: ґраф та ґрафиня Ланс-Оелі — у нас не було підстав подорожувати інкоґніто.

Жодних проблем зі спілкуванням не виникло. Мешканці королівства Ліон розмовляли мовою, що мала в своїй основі французьку, точніше, старофранцузьку, зі значною домішкою слів та фонем скандинавського походження. Вона називалася ґаллійською й була дуже поширена в усьому Лемоському архіпелазі — окраїнної населеної області, до складу якої входив Аґріс. Вирушаючи в подорож, ми з Інною розраховували обійтися в дорозі коруальською й латиною, а також моїм непоганим знанням спорідненої з ґаллійською французької мови. Одначе при в’їзді до містечка, коли я звернувся по-латині до вартового на міській заставі, ми з подивом виявили, що не лише розуміємо його відповідь ґаллійською, а й самі можемо вільно розмовляти нею. Втім, особливих емоцій це в нас не викликало, бо ми вже втомилися дивуватись усьому, що відбувалося з нами, і без довгих обговорень списали це на чергові витівки Леопольда. У нас були всі підстави так вважати — адже саме після першої подорожі „колодязем“ ми заговорили коруальською й латиною…

Від запропонованого раннього сніданку ми ввічливо відмовилися. Трактирник провів нас до найкращої в його закладі кімнати на горішньому поверсі, а слуга швиденько переніс туди всі наші речі. Вже засинаючи на ходу, я попросив хазяїна подбати про котів і звелів розбудити нас ополудні. Коли трактирник, побажавши приємних снів, пішов, ми з Інною недбало поскидали з себе одіж і негайно вклалися в ліжко. Тільки-но наші голови торкнулися м’яких пухових подушок, ми тут-таки заснули мертвим сном.

Трактирник, окрім усього іншого, виявив ще й надзвичайну пунктуальність — він розбудив нас рівно о дванадцятій й відразу поцікавився, що ми замовимо на обід.

— Що найсмачніше, — сказала Інна. — На ваш розсуд.

— Обід буде готовий за півгодини, ваші світлості. Принести його сюди, чи ви зійдете в обідню залу?

— Поїмо внизу, — відповів я, потираючи заспані очі. — Якщо, звісно, там незабагато людей.

— Ні, монсеньйоре, незабагато. Семеро загірських лицарів та мандрівний чернець — оце й усі мої клієнти.

— Гаразд. Тільки стіл накривайте не за півгодини, а за три чверті, не раніше. Ми хотіли б помитися — це можна влаштувати?

— О, прошу! — трактирник указав на невеликі дверцята в кутку кімнати. — Наш гостинний двір не якась там задрипана нічліжка. До ваших послуг, ласкаві панове, купальня з водогоном… Гм, вибачайте, гарячої води нема, знову щось зіпсувалося. Ніяк не знайду путящого відуна, щоб навів стійкі чари. Якщо забажаєте, негайно розпоряджусь, аби для вас нагріли воду на вогнищі.

— Не варто, — відмахнувся я. — Ми з цим швидше впораємось.

Трактирник з розумінням кивнув, згадавши, либонь, як я без будь-яких заклинань перетворив коней на котів.

— До речі, хазяїне, — обізвалась Інна, — що з нашими котами?

— З ними все гаразд, мадам. Поспали, потім поїли, а зараз побігли гуляти. Леопольд просив переказати вам, щоб за них не турбувалися.

— Добре, — кивнув я. — За чверть… ні, рівно о першій ми прийдемо обідати.

— Чекатиму на ваші світлості. — Трактирник уклонився і вийшов.

Не гаючи часу, ми вибралися з ліжка і ввійшли до купальні. Я наповнив водою велику, схожу на продовгувастий чан, ванну і застосував один із 73 способів зменшення ентропії, наведених у довіднику „Демони Максвела“. А Інна тим часом виловлювала з ванни й кидала в раковину умивальника шматки криги, за рахунок утворення яких розігрівалася решта води.

Приготувавши таким чином теплу купіль, ми добряче помилися і рівно о першій, посвіжілі, збадьорені й одягнені як лялечки, в усе новеньке, зійшли донизу, де на нас чекав обід. Про всяк випадок я пристебнув до пояса меч, хоча й не думав, що він знадобиться. Просто мені сподобалося носити при собі зброю.

За годину, що минула після нашого пробудження, контингент відвідувачів трактиру не змінився.

У кутку, за великим столом, влаштувалося шестеро молодих людей у повному військовому спорядженні. Найстаршому з них було років двадцять шість, решті — від вісімнадцяти до двадцяти двох. Вони вже пообідали і зараз мовчки пили вино; їхні