Кулик Степан - Відродження-3, Кулик Степан

Розділ 14

Не помітивши на моєму обличчі очікуваного захоплення, Касперський почав перераховувати всі переваги нового статусу. І не лише мого. Адже дівчата, його стараннями, теж зараховані на службу, як мої помічниці. З чином, правда, суттєво нижчим — лише губернський секретар, але вже теж відносяться до благородій. Приблизно як лейтенант у війську. Відповідно, ми всі тепер більше не втікачі та розшукувані злочинці, за чиї голови призначено винагороду, а навпаки — достойні члени суспільства, яким, крім гарантованих свобод, належить службова (тобто — дармова) житлова площа. Причому не аби яка — а статусна. І щомісячний оклад. До речі, теж дуже щедрий. Особливо, з точки зору мешканців нетрів.

— Невже й тепер «дякую» не скажете? — удавано зобразив смуток радник.

— Скажемо… — першою озвалася Сашка. — І ось ваша нагорода, — поставила перед Касперським горнятко кави.

— Дякую… — радник обережно сьорбнув паруючий напій. — Ух! Ну і наробимо ж ми тепер діл, Льоне! Твої, пардон, ваші вміння… мої — практично необмежені ресурси. Думаю, вже через місяць у краї буде ідеальний порядок. Найжорсткіший контроль! Усіх, хто не погодиться працювати за нашими правилами, показово ліквідовуємо. А решту — так притиснемо до нігтя, що без нашої санкції, вони не те що наркоту, цигарки з-під поли продавати не ризикнуть. Феліксу через півроку-рік доведеться свій заклад під готель перепрофілювати. Через відсутність клієнтів. І початок уже покладено… Ваша білявка так ефектно пішла із закладу мадам Фаїни, що у місті досі розмови не вщухають. Тож можете записати бал на свій рахунок. До речі… А що ти таке підпалила? Що воно так знатно спалахнуло? Пожежники ледве впоралися із вогнем.

— Не знаю… — знизала плечима Олена. — Якісь пляшки під сходами стояли. А я, перед тим як піти, кинула туди кочергу.

— Мабуть, самогон, — припустив колишній поліцмейстер. — Друзі! А чи не випити нам із вами шампанського? За майбутні успіхи? У мене є. Горобчику, — обернувся радник до Сашки. — Не в службу, а в дружбу… Сходи, принеси. А ми з Леонідом поки що відповідні папери підпишемо. Формальність… Але в нашому світі бюрократія безсмертна. Її навіть Хантери скасувати не змогли.

— Стривай, — зупинив я дівчину. — Пане раднику, ваша пропозиція дуже щедра. Правда, зовсім недавно, я про подібне тільки мріяти міг. Але не зараз…

— Та гаразд? Не знаю, як тобі вдалося усе це провернути, та й питати не стану, але зорельоти Хантерів справді знімаються з навколоземної орбіти, — палко заговорив Касперський. — Поки що про це знають лише на самому верху, проте — процес запущений. І незабаром їх флот покине Сонячну систему. Отже, ми можемо спокійно взяти всю владу до своїх рук. Та, власне, вже взяли. У нас із губернатором чітка угода: я не лізу в політику та економіку, а він не заважає мені наводити лад і стригти овець. Загалом, я і без тебе впораюся. Ще залишилися деякі сили в руках. Або з тим самим Феліксом угоду укладу. Але все це буде не так ефектно, та й набагато довше. Тож я дуже на тебе розраховую. Давай обійдемося без сюрпризів. Що такого неординарного могло статися за день, що ти вирішив розірвати стосунки?

— Зараз… Це простіше показати, аніж пояснювати словами.

Я дістав з інвентарю отриманий від адмірала Бо-Гора інформаційний кристал, виклав його на стіл, зробив необхідні маніпуляції, і над стільницею виникло голографічне зображення Землі.

— Охрініти! — Прокоментував побачене радник. — Невже планета так змінилася? Якщо порівнювати з тим, що я пам'ятаю, суші поменшало як мінімум на третину!

— Це сумно, — кивнув я. — Але воно вже сталося. А ось майбутнє ще можна врятувати. Зверніть увагу на різнокольорові маркери.

— Бачу. І що це?

— Місця, де вироблялася чи складалася найновіша зброя. Здебільшого ядерного характеру. Хантери вважали за недоцільне витрачати сили на її ліквідацію, і просто «законсервували», чи якось так… Загалом, ізолювали.

— То в чому ж тоді проблема? — знизав плечима радник.

— У термінах ізоляції... Генератори силових полів не вічні. Бачиш, позначення різного кольору?

— Так. Від зеленого до яскраво-червоного.

— Червоні — це заряд закінчується, і захисне поле ось-ось спаде.

— Ну, спаде… Я все одно не розумію, яке нам до цього діло? З усіх зазначених місць відносно неподалік лише одне. Та й то майже на межі Краю.

— Мабуть, я погано пояснив. На глобусі позначені місця, де розташовувалися військово-дослідні лабораторії, випробувальні полігони, заводи з виробництва зброї останнього покоління. І все це не було зупинено. Там, як і раніше, там усередині щось відбувається. Причому, враховуючи опромінення, яке викликало всілякі мутації, ми навіть уявити не можемо, що звідти вирветься на свободу. Пам'ятаєш бункер? Де ти поклав купу народу, намагаючись потрапити всередину? Знаєш, що його боронило?

— Ти не розповідав, я й не питав.

— Бойові роботи. Причому, далеко не останньої моделі. А мені доводилося бачити, на що вони можуть перетворитися після модифікації. Повір, одного ВБР вистачить, щоби знищити третину міста. Але ж і він не вершина лінійки розвитку.

— Схоже, що ти не жартуєш.

— Та які тут жарти. Я читав стару книгу. Називається «Повстання роботів». Сюжет простий. Бойові роботи обернули зброю проти людей. Результат — поки їх утихомирили, загинула половина людства, а планета перетворилася на суцільні руїни. Отож… Якщо не вжити заходів, а залишити все на самоплив — дочекатися, коли захист спаде… Боюся, часи Хантерів людство згадуватиме як Золоте століття. Якщо залишиться комусь згадувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍