Таня Мальована - Кава на Різдво, Таня Мальована

Глава 17. Що ти придумав?

АНЯ.

Якось так стало, що непомітно для себе я переїхала до Максима.

В мене з’явилася своя половина шафи, чашка для та домашній халат у тон капців. У ванні стало більше моїх баночок, а на дивані у вітальні з’явився рожевий плед. Фікус зайняв своє почесне місце, а ще в кабінеті Максима заявився вазон з сансев'єрою.

Мій одяг забирався частинами, а дещо просто куплялося паралельно із закупами продуктів.

І це все настільки природно відбувалося, що я навіть не уявляла, що так буває.

На свій перший досвід сумісного проживання я наважувалася майже пів року, а з’їхала через місяць.

А з Максимом мене тільки тягне купити нову свічку й поставити коло незмінного букета квітів.

Я була спокійна, щаслива та закохана.

Наспіваючи пісеньку, попивала каву та робила ранкові сирники. Доки Максим розбирався з новим проєкт.

— Чим так смачно пахне? — від неочікуваності я аж підстрибнула на місці.

— Фух, налякав, — з посмішкою повернулася до Максима. — Сирники смажу. Але в цей раз з таємним інгредієнтом, — підморгнула вікінгу й повернулася до готування.

— Хм, дай подумаю. Ти зробила кавовий крем? — обнімаючи мене зі спини запитав Максим.

— Ні. Це ми вже проходили. Й кава тобі заходить тільки в десертах італійської кухні, — повертаючись до нього в колі рук, відповіла, намагаючись не забруднити його костюм в  борошні.

— Тоді не знаю, — пильно дивлячись мені на губи відповів мій вікінг.

— Якщо ти мене зараз поцілуєш, наш сніданок згорить, як минулого разу, — пригрозила я йому.

— Я все-таки ризикну.

Тепло від поцілунку розійшлося тілом, викликаючи туман у голові. Нашу їду врятував дзвінок телефону.

— А тепер я повернуся до готування сніданку. Бо якщо запізнимося сьогодні я тебе покусаю, — пригрозила я вікінгу трохи клацаючи зубами та широко посміхаючись.

— От ввечері й перевіримо, — він підморгнув мені та пішов говорити телефоном.

А я повернулася до сирників та сервірування столу.

У мене сьогодні один із відповідальних днів у офісу початок декорування залу.

Вчора встановили штучну ялинку, яку я взяла в оренду в нашому ДК. Прикраси вже чекали на мене. Їх я звозила протягом тижня, не без допомоги Максима.

— Про що думаєш? — запитав Максим сідаючи навпроти.

— Про декор залу. В мене три дні, щоб все було готово. Головне проконтролювати все в день корпоратива, — відриваючи кави поділилася думками.

— Ти впевнена, що все встигнеш? Чи як ти будеш готуватися? Ми ж йдемо? Чи тебе забрати, як завершиш з контролем й поїдемо додому відпочивати? — завалив мене питаннями вікінг.

Я впала в мозковий ступор, а він як ні в чому підтягнув тарілку з сирниками й почав ласувати.

— Я якось плани не будувала так далеко. Гадала, що я все зустріну розставляю й поїду. Це ж ваше свято. А я до чого? — якось невпевнено звучав мій голос. Бо весь час, що ми разом не звучало жодного слова хто ми один одному. Нам просто добре разом. Та й сумісний похід ми не обговорювали. У мене навіть вбрання відповідного немає.

— Як до чого ти моя наречена, — посміхаючись сказав Максим. — І ось ці з вишнею і шоколадом тепер мої улюблені, — вказав він на пусту тарілку.

— Те що я назвалася тоді твоєю нареченою, не означає, що я дала згоду нею бути, — показала своєму вікінгу язика та зібрала пустий посуд, що скласти все у мийку.

— То може час це виправити? — прозвучало дивне питання.

— Ти про що? — розвертаючись запитала я та так і застигла в здивуванні.

На столі стояла оксамитова коробочка яскраво зеленого кольору.

— Максим, що ти придумав? — дивилася я широко розплющеними очима на чоловіка, який підвівся та взявши до рук коробочку, відчиняючи її підійшов до мене.

— Аню, мені не потрібно було багато часу, щоб зрозуміти, що я хочу задати тобі одне важливе для мене питання. Ти станеш моєю дружиною?

Я переводила розгублений погляд з Максима на коробочку. З якої на мене дивилася каблучка з переплетеними листочками, що тримали зелений камінець по центру.

Кавові очі уважно слідкували за мною. Я відчувала, як Максим вивчає зараз кожну рису мого обличчя, кожний мій рух.

Обережно потягнулася, щоб торкнутися обручки.

— Я... — збоку вітальні почулися на смішливі оплески.

— Яка драматична сцена! Вибачайте, що зриваю такий момент, — пролунав голос темноволосої незнайомки, що стояла в білій шубці у дверях. Та зверхньо дивилася на нас.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍