Лада Астра - Хаврор для короля Зберегти твоє життя, Лада Астра

    “Була б моя воля, я б залишилась в твоїх покоях назавжди” – подумала я, а в голос сказала:

– За це можна не хвилюватись. Я впораюсь з твоїм братом. І не з такими справлялася. Щось придумаю. 

    В коридорі, біля моїх дверей, стояла величезна корзина ківтів. От гад. Вже дізнався де я живу.  Та я не зупинялася і не заходила до себе в кімнату. Треба було зайти до Яшки і розповісти все Моно й Франческі, бо вони там точно місця собі не  находять від невідомості. А ще я хочу поговорити з Моно. Пора вже починати задавати запитання. 

– Нарешті, – полегшено вимовила Франческа, як тільки я відкрила до них двері.

– Живий? – все, що запитав Моно

– Живий. Все добре. Жрець і цілителі встигли його відкачати, – відповіла я, присідаючи біля Яшки. 

– Як же так вийшло взагалі? – дивувалася Франческа.

– Та там випадковість одна… трохи не допрацювали план, от і поплатилися, – викрутилася я, бо не буду ж їм розповідати про те, що король Віллорського королівства ледве не загинув через звичайні ревнощі до хаврорши, септо до мене. 

– Добре, що встигли врятувати, – сказав Моно.

– Так. Добре, –  я глянула на нього зовсім іншим поглядом. Хто ти, Моно?

– Тоді я піду, вже пізно. Надопраніч усім, – попрощалася Чес. 

    А я не зводила з Моно очей. Бо це вже занадто було. От звідки він знає про те приміщення в замку?

– В тебе є якісь запитання до мене? – спокійно звернувся до мене Моно, коли за Франческою закрились двері.

– В мене завжди є багато запитань до тебе. Та я не думаю, що ти будеш на них відповідати.

– Все вірно. Не буду.

– Чому Моно? Невже і досі не довіряєш мені? Після стількох років? – мені точно терпець увірвався. Історія з замком стала фінальною крапкою. Я хочу знати правду. Хоч щось взагалі знати.

– Справа не в довірі, а в сприйнятті інформації. Я не розповідаю тобі, бо ти, або не зрозумієш, або просто не повіриш у сказане мною, – пояснив Моно.

– Я вірю тобі стільки років майже нічого не знаючи про тебе. То чому ти думаєш, що я і зараз не повірю? 

– Та тому що я іноді і сам думаю, що це якийсь безкінечний сон, а не моя особиста реальність. Важко зрозуміти те, що не піддається ніяким поясненням Ді. Повір. Тобі краще не знати хто я і звідки знаю так багато про цей замок, – з сумом в голосі відповів Моно.

– Я маю надію, що ти все таки колись довіришся мені Моно. Ти дуже дорога для мене людина, незважаючи на те, що я нічого про тебе не знаю. 

   Моно нічого на це не відповів, а лише посміхнувся мені. А я в його очах помітила якусь приреченість і це зовсім не сподобалось мені. Його щось гнітить і це не зараз почалося. Це було в ньому завжди. Він усім допомагав, багато кого спас, але ніби почуття вини завжди ходило за ним. Я би хотіла знати причину, хотіла б йому допомогти хоч раз, але ж якщо людина не хоче розкриватись, то ти її насильно не змусиш до цього. Тому я теж побажала йому надобраніч і пішла до себе. 

 Може нарешті ця божевільна доба завершиться, коли я звільнюся від добряче пошарпаної сукні і провалюся в спасенний сон. 

     А сьогодні я могла померти. Мої цілі, там, у тій залі сформовані, вони не були пустими. Я точно знала, що досягну кожної з них, якщо на це буде необхідність. Можливо він би і не ревнував би мене, якби знав, що я піду за ним навіть у пекло. Та про це він ніколи не дізнається. Головне що живий, а все інше не важливо. Я знаю фінал нашої з ним історії, тому ніколи не розповім йому про свої справжні почуття. 

   Він король, який змінить наше королівство на краще. Він той, хто може створити достойне майбутнє і процвітання Віллорії. Він увійде в історію, як великий реформатор і розбудовник, як той, хто змінив життя своїх підданих у кращу сторону. І в цьому всьому немає місця для почуттів звичайної хаврорши. Він забуде мене за своїми королівськими турботами, а я не буду вішати на нього тягар свого розбитого серця. Моє завдання зберегти йому життя, заради життів усіх підданих королівства Віллорії. І я це зроблю, навіть ціною свого розбитого серця.

  Коли я підійшла до своєї кімнати, то корзини з квітами там вже не було. Натомість, всередині на мене чекав сюрприз у вигляді знайомої корзини і краще б незнайомого Мірана, що по хазяйськи примостився в моїй вітальній зоні. Добре що хоч не на ліжку. Чесно, вже і не здивувалася б.