Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

Глава 17

 Роман тримає впевнено кермо, маневруючи на швидкості між автомобілями, а я сиджу, причаївшись мишкою, і не рухаюсь.

— А казала, брехати не вмієш, — хмикає хлопець.

— Як ти дізнався, де я? — вичавлюю з себе.

— Стежив за вами.

Різко повертаю голову, вдивляючись у спокійне, розслаблене обличчя.

Він справді стежив?

— Жартую, — криво усміхається Монастирський. Закочую очі та розвертаюся до вікна. — Якого біса ти не вибрала пристойніший райончик? — питає Роман.

— Це вже не має значення. Чи мені потрібно було сказати Павлу, що я живу у твоєму домі? — вириваються слова.

— Могла й сказати. І ще, я ж говорив не зустрічатися з ним. Чому ти не слухаєш?

— Чому я взагалі повинна тебе слухати? — стискаю зуби, але стараюся говорити спокійно.

Роман зупиняється біля воріт його дому, і я бачу, як високі металеві конструкції роз'їжджаються. Повільно просуваємося у двір, і для мене відчиняє дверцята Михайло.

— Доброго вечора, Ярославо Анатоліївно.

— Привіт, — усміхаюся та виходжу з автомобіля.

Чую, як грюкають дверцята з другого боку, і спостерігаю, як Роман кулею летить до будинку.

— Поганий настрій? — охоронець з усмішкою киває на Монастирського.

— У нього завжди поганий настрій.

— Це точно, — сміється Міша, і я йду до дверей.

Заходжу у передпокій та відразу чую, як мама з дядьком Андрієм щось голосно обговорюють. Знімаю куртку, засовую її в шафу та проходжу до вітальні.

— Усім доброго вечора, — вітаюсь з усмішкою, а коли бачу в м'якому, габаритному кріслі біля стіни Романа, настрій вмить падає.

— Люба, привіт. Як погуляла? — запитує мама.

— Привіт, Ясенько, — вітається її майбутній чоловік.

Видихаю, опускаючи очі в підлогу, і йду до дивану.

— То як минуло побачення? — безтурботно говорить мама.

— Яке ще побачення? — шиплю, навіть не озираючись, тому що й так відчуваю, як мене пронизує погляд Монастирського-молодшого.

— Люба, ну ти що. Таке питати при чоловіках. Ясенька ж зовсім засоромилася, — усміхається, торкаючись маминої руки, дядько Андрій. А мені провалитися крізь землю хочеться.

Боже.

Почервоніла? Та в мене щоки палають від сорому. Швидко підіймаюся з дивану та дивлюся на маму.

— Мені вже час спати. Завтра важкий день, — прощаюся та хочу піти.

— А вечеря? — питає мама.

— Дякую, не голодна, — відповідаю, а в самої аж бурчить у животі.

— Вона ж на побаченні поїла, — тихий голос Романа, змушує подивитися на нього.

І тону в темних очах до тремтіння в колінах. Розвертаюся і біжу нагору. Заходжу до кімнати, скидаю взуття та сідаю на ліжко, закутуючись ковдрою.

Що це зі мною? Знову температура? Мене тіпає, кидає в жар...

Капець.

Заплющую очі, намагаючись розслабитися, як двері моєї кімнати відчиняються і всередину заходить Роман.

— Вийди звідси, — гарчу, намагаючись не кричати.

— Ні, — він спокійний, на губах легка усмішка. Та він знущається з мене.

— Чого ти хочеш? — питаю тихо.

— А давай подумаємо, Ясенько. Що скаже Пашка, коли почує, як ти його обманюєш? — тихо вимовляє хлопець.

— Не розумію… — обдумую в голові, що ж він знову вигадав.

— Ну як же? Ти живеш у моєму домі, а брешеш бідному хлопцеві, що в зачуханому районі. І до універу їздиш зі мною. А ще ж поцілунок є, — хитро усміхається Роман.

— Який поцілунок?! Не було ніякого поцілунку, — навіть підстрибую на ліжку, а щоки починають горіти.

— Невже? А що ж це було — твої губи, мої губи, разом. І твоє важке дихання, стогін..

— Не говори дурниць. Це все твої дурнуваті витівки. Ніякого поцілунку не було.

— А як ти думаєш, кому повірить МІЙ друг? — виділяє слово “мій”.

— Ти не будеш йому цього розповідати.

— І що ж мені за це буде? — дивиться на мене Роман, підіймаючи брову.

— Що ти маєш на увазі?

Хлопець йде повільно, зупиняючись переді мною, і спирається руками по обидва боки мого тіла.

— Чого ж я хочу… — він зазирає в мої очі, серце б'ється, наче зараз вискочить з грудей.

Здається, я взагалі не контролюю свого тіла. Всі мої нерви як оголені дроти під поглядом Монастирського.

— Будеш робити все, що я скажу, — він вимовляє опускаючи очі на мої губи, і я рефлекторно зціплюю зуби. А коліна починають труситись. Звідки це хвилювання? Що зі мною?

— Що робити? — питаю шепотом — і в роті пересихає.

— А що б ти хотіла?

Роман не дає можливості відвести очей, сиджу, наче під гіпнозом, і втягую носом повітря.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍