Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 16. Айлін. Зорі так вирішили.

Як же мене бісить Карім. Так і хочеться щоразу його копнути. Ну додуматися ж тільки – здійняв такий вереск, що сама б подумала про пожежу, якби не знала, що поруч він. Дійсно спершу подумала, що сюди прибрело якесь дівча, але як тільки побачила винну пичку Каріма, все одразу стало на свої місця. Оце помічничок мені дістався… 

Але з іншого боку з ним так цікаво, як би ні з ким іншим ніколи не було. Два дні й двічі змусити так понервувати – цілісіньке мистецтво, яке гине там, де воно не зовсім цінується. От кому в письменники потрібно йти, так це Каріму. Додумати безліч всього на пустому місці він вміє. 

Навіть сьогодні приплівся до мене цей наляканий й ну розповідати про те, як же небезпечно на випробуваннях, які ми розплановували аж з самісінької презентації Баязидової книги. Стільки часу вбити, вже порозкладати капсули й ось Карім тут як тут. Безпека, бачте-но, передусім. Але ж скелі – це не так і небезпечно. Розумію, якби під ними було урвище, але ж там море. Поки чекали на цих писак, сама вже встигла звідти попірнати. Ммм…яка тут чудова водичка. Тепла й чиста-чистісінька. Було б моє бажання, то взагалі не вилазила б, але мусила зустрічати тоді цих геніїв сучасності.

Але після цього поки письменнички просиджували увесь час у готелі або були на першому випробуванні, плавала досхочу. Якраз встигла пірнути, коли почула, як парочка моїх улюбленців наближається до руїн, де якраз стояла. Стежила за їх логікою, про себе відмічаючи Валерієві плюси. На відміну від того дурника, що поліз за мною на мур готелю, цей одразу вирішив почати з найважливішого. Хоча з такою уважністю навіть дивно, як ця парочка взагалі щось та й знайшла. Я ж бо в білому купальнику стояла на фоні сірих скель та блакитного неба, ще й волосся розвівалося, привертаючи погляд до себе. А вони нуль уваги. 

От і пірнула, насолоджуючись морською прохолодою. Думала, в травні у цій місцевості повинно бути не так спекотно, але дуже помилялася. Вода одразу окутала мене, даруючи відчуття спокою й затишку, але все ж мусила виринути, аби вдихнути повітря. Майже одразу почула радісний крик хлопців й сама посміхнулася. Було в них щось таке щире й привабливе, яке вже давно шукала. Лиш Баязид поєднував в собі ці дві якості, але я ж бачила його погляд… Навряд чи він мене взагалі розглядав як кохану чи друга. 

Але от Тимур з Валерієм дивилася на мене дійсно по-іншому. Особливо коли проходила повз ресторанну зону готелю. Правда, Тимура там не було. Лиш Валерій. Але і його компанії мені було достатньо, а того дурника взагалі зараз бачити не хотілося. 

Що мені найбільше подобалося в нашому спілкуванні, то це легкість і невимушеність. Я розуміла, що він не знає мене, а я його, проте частково все ж мимоволі розкрила себе. Але це ж просто письменник. Ці диваки, завжди обирають книгу, а якщо й серіал, то не сльозливу мелодрамку. Їм подавай екшн, бойовик, а я такі пропозиції принципово стороною обходжу. Та й в Туреччині ці жанри не з популярних.

– Ти нестерпний, – злегка посміхнулася, а всередині всі почуття немов змішалися між собою.

– Вже десь чув це, – посміхнувся  Валерій у відповідь. – Як щодо прогулянки ввечері?

В принципі розмова, здається й так рухалася саме в тому напрямку,  але ці слова таки були дуже несподіваними. Не часто мене ось так просто, посеред безтурботної дружньої розмови, запрошували на побачення. Навіть уточнив, що це саме воно. Власне, в мене взагалі таких розмов то й не багато було. Щоб стати відомою й триматися на плаву потрібно забути про всіх хоч трішечки близьких і весь час зосереджуватися саме на кар’єрі та підтриманні іміджу. Навіть ці кілька місяців було важкувато вибити суто для себе й конкурсу. Але заспокоювало лиш одне – якщо буде книга, про мене залишиться вагома пам’ятка у новій сфері, якщо ж не буде – журналісти прикопають. 

І так дратувала ця безвихідь. Нікуди не підеш, бо папараці вже тут як тут зі своїми камерами й не встигаєш ти дійти до машини, як шпальти журналів вже рясніють заголовками з моїм ім’ям. Частково тому було й не до побачень. Знайти когось навіть просто нормального серед акторів нереально. Більшість просто хотіли підняти своє ім’я, використавши мене. А мені потрібні справжні серйозні стосунки, а не бігати від одного до іншого. 

Коли потрапила на острів в химерному задушливому маскараді, то позбавлялася його, наче якихось пут. Нарешті навколо не було камер і ніхто не знав, куди ж поділася Айлін Марчиоглу. Можна було насолоджуватися життям, а не грати. І це я кажу не про якусь роль зверхньої актриски. Часом мені важко стриматися, бо таке життя давить на тебе з кожнісіньким днем все більше й рано чи пізно не витримуєш. А цей конкурс поступово повертав до життя не лише мене, а й нервову систему. Навіть витівки Каріма здавалися чимось потішним. Та й на Тимура не сильно ображалась. Лиш би під гарячу руку не потрапляв – взагалі все було б супер.

Але Валерій… Вже цікаво, що ж він там придумав. Мені здається, що це повинно бути щось особливе, бо о так, я відкрила одну з його книг і не змогла відірватись. Вже встигла прочитати, хоч Карім мені лише нещодавно притягнув бібліотечку, сформовану з книг учасників конкурсу. Мені б хотілося прожити хоча б одну з тих митей, які зображені на сторінках його книги.

Все це так дивно та якось несподівано… Мої думки досі прокручували обідній час, що ми провели разом з Валерою. Принаймні доки не почали повертатися деякі учасники зі своїх пошуків. Мусила “зверхньо” розпрощатись, аби хтось з них не подумав нічого зайвого. Бо ж ці писаки можуть вигадати що завгодно. Втім, хай там як, але повернувшись у номер, я ще раз визирнула у вікно: Валера так і продовжував сидіти у затінку, а потім до нього під’єдналися двоє інших. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍