Мiла Морес - Магія призначення, Мiла Морес

Калеан мовчить, вдивляючись у моє обличчя. Простягає шоколад, хоча доброти в лиці не побільшало.

- То ти убити мене хочеш чи підгодувати? - дивлюся з недовірою, але шоколад схопила зі швидкістю блискавки, вже запихаю в рот шматочок, а з очей зрадницьки збігають краплі.

- Я хочу зрозуміти, як тобі вдалося мене обдурити. Із природною чарівністю все зрозуміло. Ти вродлива жінка, я не зміг встояти, зачарувався, але як ти підробила мої емоції? У той момент, коли я взяв тебе за зап'ястя.

Я мовчу, насолоджуючись солодким в роті, жадібно облизую папірець, заглядаю в руки чоловіка, ніби він мій господар, а я – голодний собака. У руці з'явилася баночка з солодким напоєм. Думала, трястиме перед обличчям, подразнюючи, але він одразу простяг її мені. Вхопила цього разу без скривдженої церемонії. Ковтаю фруктову рідину, закочую очі, ніби нічого смачнішого в житті не пробувала.

- Калеане, - я заговорила, коли закінчила трапезу.

- Не вимовляй так моє ім'я, більше не має потреби в цій грі. Час викладати карти. Розповідай все від початку та до кінця. Що ти зробила, хто тобі допоміг, яким боком причетні ті, хто дурив Аліту та Еліма, яка мета всього цього, навіщо ти заманила мене сюди. Все по порядку. Я слухаю.

- Я нічого не зробила.

- Кажи правду! – злісно кричить.

- Це правда! - не підводжу очей.

- Доведи, - простягає мені флакон з блакитною рідиною, - випий це.

- Що це? – я майже байдужа. - Отрута?

- Сироватка правди.

- Тоді й ти випий, - дивлюся в чоловіче обличчя з викликом.

- Гаразд, половину вип'ю я. Цього вистачить приблизно на шість годин. Вийти ми однаково звідси не можемо.

Калеан підніс пляшечку до губ, відпив половину, що залишилося простягнув мені. Я повторила за ним, не моргнувши й оком. Якби зараз була голодна, то напевно б накотив блювотний рефлекс, але все пройшло гладко.

- І що тепер? Ми говоритимемо тільки правду і нічого окрім правди?

- Саме так. Я ставитиму запитання, а ти відповідатимеш на них. Почнемо, - він діловито ходить по кімнаті, але що мене дуже здивувало, він сів на невидимий стілець.

- А мені стілець не запропонуєш? - Кажу зло. - Я вже добу тут, тільки на підлозі і сиділа, а вона холодна та сира.

- Так присядь на ліжко. Чи пружини тобі не до смаку?

- Припини знущатися! - Шиплю. – Де ти бачив ліжко?

- Я на ньому зараз сиджу, - каже серйозно, брови піднесені. - Ти не бачиш вузьке ліжко з голими пружинами?

- Тут немає ліжка! Я всю ніч провела на підлозі! Думаєш, я б не помітила ліжко, хай навіть із пружинами? Звичайно, краще провести ніч в абсолютному холоді.

- Еніро, ліжко стоїть у кутку, і ти можеш на нього сісти, - він підвівся, мабуть, згадавши, що при жінці не належить сидіти. Підійшов до мене ближче, показує рукою порожній кут, ніби підтверджує свої слова.

- Досить мене дурити! - накочують сльози розпачу. – Коли вже почне діяти твоя сироватка? Чи це фарс?

- Вона вже мала подіяти.

- Тоді скажи мені, навіщо ти мене закрив тут?

- Це не я. Аліта відправила тебе додому за тими самими координатами, які ти назвала їй у попередній день.

- Якщо це так, як ти тут опинився? - я не повірила його словам, ніякої сироватки не існує, він хотів мене обдурити, думаючи, що брешу тут я.

- Ти мене кликала. Я прийшов, коли скінчив справи. Тепер твоя черга відповідати. Як звідси вийти? Чому я можу перемістити все всередину, але звідси магія не проходить? Ти створила односторонній купол?

- Я навіть не розумію, про що ти говориш! - До мене повернулися сили, я можу говорити голосніше, твердіше. - Я переміщалася додому, точніше Аліта мене вела, але опинилася тут, у цій порожній напівтемній кімнаті. І не кажи мені, що тут є ліжко! Це все твої магічні хитрощі!

Калеан махнув рукою, в кутку кімнати з’явилося крісло.

- Присядь, якщо ти його бачиш.

Я сіла в крісло, нарешті розслабивши все тіло, відкинулася на спинку із заплющеними очима. Навіть не страшно, якщо він щось зі мною зробить. Вже не страшно.

- Навіщо ти мене заманила? Який твій план?

- Я не знаю про що ти. Я нічого не робила, - повторюю всоте свою правду. – Я вже втомилася тобі це казати.

- Чого ти прийшла до мене вчора?

Гладжу рукою обличчя, розтираю повіки. Всім тілом відчуваю втому, але губи самі рухаються, вимовляючи навіть те, що я воліла б не озвучувати.

- Я хотіла поспілкуватися з тобою, побути поряд. Мене тягнуло до твого кабінету, як магнітом. З самого ранку думала про тебе, навіть пиріг для Девора не закінчила, тому що поспішала до тебе, - з моїх грудей вирвався важкий подих.

- Навіщо приходила твоя матір?

- Я не знаю, - говорю стомлено, - напевно, щоб тиснути руки всім підряд. Після того вечора у пабі я сама підкинула їй цю ідею. Розпитувала її, чи не хотіла вона знайти свого призначеного. Вона спочатку сприйняла все в штики, а потім сказала, що хоче спробувати. Я не знала, що вона почне з твого кабінету. Я не хотіла, щоб ваші руки торкалися. Мені було страшно на це дивитися.