Мiла Морес - Магія призначення, Мiла Морес

- Калеане! Будь ласка, випусти мене, - сльози знову градом котяться з очей. – Аліто! Аліто! Я ні в чому не винна!

Хтось мусить мене почути.

- Будь ласка, - лягаю на бетонну підлогу, підкладаю руки під голову, влаштовуюся так, ніби це тепле та комфортне місце.

Найбільше я зараз хочу опинитися у своєму ліжку. Нехай Девор мене обійме, притисне до своїх грудей. Його рідний запах мене заспокоїть. Мені вже не потрібні ці кляті метелики, які я хотіла відчути у своєму животі. Мені не потрібна симпатія Калеана. Навіть місце у вежі більше не цікавить. Я хочу додому. Хочу, щоб мене захистили.

- Калеане! Я ненавиджу тебе!!!

Час тягнеться болісно. Я втомилася від сліз, думок, холоду, голоду. Я готова з'їсти будь-якого таргана, який пробіжить повз, але тут немає нічого живого. Ковтаю воду, ледве доповзаючи до санвузла. Її смак мені вже не здається мерзенним, як із першого разу. Вода надає мені сил, але лише на якийсь час. Бризкаю на обличчя холодними краплями, це протвережує. Знову плетусь у порожню кімнату, блукаю з кута в кут.

- Калеане!

Я перейшла на стадію відчаю, і саме в цей момент переді мною з'явився чоловік, якого я кликала майже цілу добу. У білій сорочці, у випрасуваних штанях, ідеально поголений. Підборіддя на тій самій висоті. Очі дивляться з холодом. Переді мною та ж крижана брила, яку я бачила в перші наші зустрічі. Від нього віє ворожістю та зневагою.

Ми дивимося один на одного кілька хвилин. Я не можу щось сказати, тільки схлипую, ось-ось розплачуся вкотре.

- Як ти міг? – замість голосу чується шипіння кішки. - Як ти міг залишити мене тут? Без дверей, без їжі та нормальної води!

Я обливаю його зневагою, дивлячись у темні очі. Його обличчя не виражає емоцій, хоча він помітно смикнувся після моїх слів. Оглядає кімнату, не сходячи зі свого місця.

- Це ще одна гра, міс Мондал? - Моє ім'я вимовлено з ненавистю.

- Гра? - Знову шиплю. - Думаєш, я граю зі своїм життям і добровільно закинула себе у гробницю?

- Де ми?

- Це ти мені скажи! Куди ти відправив мене?! – намагаюся знищити його очима.

- Аліта перемістила тебе додому, - Калеан продовжує оглядатися, навіть зазирнув у схудлу вбиральню.

- Це, значить, у вас такий будинок? Ти теж сьогодні спав на бетонній підлозі? І нічого не їв добу? - Окидаю ще раз поглядом його ідеальну сорочку.

- Аліта перенесла тебе до спальні, в яку ти привела її минулого разу.

- Це схоже на мою спальню? Ти бачиш тут м'яке ліжко, мій гардероб, хоч би гребінець?

На обличчі Калеана здивування. Він підняв голову до вікон, а наступної миті стрибнув на стіну, якимось чином утримавшись ногою в кутку, підтягнувся руками до вікна, виглядає назовні. Зістрибнув зі спритністю кішки, безшумно, на лапи… тобто руки та ноги.

- Чому я не можу переміститися? - Запитує, дивлячись мені в обличчя.

- Сам мені скажи! Ти ж послав мене сюди!

- Це не так.

- Значить, твоя сестра! Тільки за що? Я нічого поганого вам не зробила!

- Ти нас зрадила! - Тепер голос підвищив він, а мені захотілося втиснутись у стіну від такого грубого тону.

- Я не зробила нічого проти вас! Абсолютно нічого!

Калеан дивиться на стіну перед собою, щось думає, поглядає на браслет на своїй руці. Обличчя зосереджено, між бровами, що зійшлися, поздовжня складка. Поставив руку перед собою долонею нагору, на ній з’явилася шоколадка. Одна з тих, що я бачила в його кабінеті.

- Дражнитимеш мене їжею?

Він підійшов до мене і простяг шоколад. Я перевела погляд із солодкого на його обличчя. Чекаю каверзи. Буде смикати руку, як тільки я спробую взяти їстівне? Ні, я на це не куплюсь. Відвертаюся від нього, показую спину, а у самої горло стиснули сльози.

- Я не зраджувала вас, - говорю не обертаючись, не можу дивитися на нього.

- Я більше не вірю жодному твоєму слову, - репліка просякнута зневагою. - Ти зробила так, щоб я вважав тебе своєю призначеною. Не розумію, як тобі це вдалося? Ти вдарила по найболючішому моєму місцю, застромила ніж у спину. Ти змусила мене добу жити з думкою, що знайшов свою мрію.

Я чую, як він важко ковтає в паузах між словами, там же чується важке дихання. Він уже не стримує своїх емоцій так, як раніше.

- Я нічого не робила! - скрикую в розпачі, одночасно розвертаючись і дивлячись в карі очі. – Я не знаю, що там у вас трапилося! Я тут ні до чого! Чому ти не віриш моїм словам? Ти мене ненавидиш, але сам навіть не розібрався!

- Ти завдала мені болю, Еніро, намагалася нашкодити моїй родині... Я нікому не дозволю кривдити своїх рідних. За свою сестру я готовий убити будь-кого.

- Хотіла б я, щоб так хтось заступився зараз за мене, - шепочу, невідривно дивлячись у гарне обличчя з відбитком болю втрати.

- Як тобі вдалося мене обдурити?

- Я не знаю, про що ти говориш, - вимовляю байдуже, крадькома поглядаю на шоколад у його руці.