Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

я… Тобто не знаю, що ти там думаєш, але він видається порядним.

«Не тільки. Але занадто довго пояснювати».

— Дякую, Ксав’є. Дякую, що нічого не розповів.

Він випростовується й дивиться мені у вічі.

— Без проблем. Знаєш, Жулі, дивно це говорити, але ти мені як сестра. Наші дороги вже давно перетнулися, думаю, ми цінуємо одне одного, але зрештою між нами ніколи нічого не буде. Ми лише друзі.

Як чоловік, що пестить метал, наче жіноче волосся, може видати такі фрази, що навіть романтичному авторові XIX століття було б не під силу? Я вражена.

Так, наче він не сказав нічого надзвичайного, Ксав'є продовжив:

— Цей Рік дивний.

— Чому ти так кажеш?

— Він цікавиться дивними речами.

«Припини ходити колами, Ксав. Ти все одно розкажеш. Я ще маю в руці цей чарівний ключ…»

— Якими, наприклад?

— Минулого разу він засипав мене запитаннями про метал, як його гнути й різати. Не думаю, що це може знадобитися в його професії.

— Це, мабуть, щодо твого автомобіля.

— Зовсім ні. Я розповідав йому про восьмициліндровий різак і спаювання. А він звів розмову до теми, яка цікавила його. Зізнаюся, мене це здивувало.

— Чому?

— Таке враження, що він хоче витягти когось із в'язниці, бо своїми запитаннями він хотів щось вивідати.

32

Думаєте, фраза Ксав'є справила враження на мене? Та не те слово! Справжній землетрус! Перша в'язниця — за шістдесят кілометрів звідси, і це жіноча виправна колонія. Привіт, депресіє. Лише прочитавши ім'я на наліпці його поштової скриньки першого ж вечора, я вже його майже викрила. Рікардо Пататра звучить, як ім’я шпигуна-утікача, який готує план для втечі ув'язненої коханої. Заради неї він ризикуватиме всім. Ніколи не пробачить собі, що її схопили під час операції в Новосибірську. Він пообіцяв витягти її звідти. Потім вони вдвох сховаються у величезній садибі, у райському куточку посеред розкішного бразильського лісу. У дивовижному будинку, придбаному завдяки кредиту на житло для агентів ЦРУ, вони віддадуться пристрасті, голими. Мій Рік із цією товстою бабою. Я страшенно розчарована. Якщо спіймаю її, то поперебиваю коліна капотом Ксав'є. Мені хочеться кричати, коли уявляю її в обіймах Ріка. Я застрягла у своєму пропащому житті, продаючи банківські кредити, які навіть не приносять прибутку, в очікуванні можливості працювати в пекарні, а між тим бігатиму на вечірки божевільних одиначок. Я розбита. І плачу, відколи Ксав'є мені все це розповів. Заливаюся сльозами.

Я прийшла до лікарні і, перш ніж іти до приймальні, утерла очі:

— Палата мадам Рудан, будь ласка.

Молода жінка набирає щось на клавіатурі та звіряється з екраном. Вона мила — мабуть, життя привітне з нею, — однак у неї сумний вигляд. Напевно, її кавалер також утік зі шпигункою. Якщо добре подумати, то з чоловіками у нас у всіх відбувається щось подібне.

— Онкологічне відділення, четвертий поверх, палата 602.

— Дякую.

Двері ліфта зачинилися так швидко, що затисли коробку з шоколадними тістечками, які я прихопила із собою.

Я проходжу довгим коридором. Востаннє мені довелося тут побувати, коли товариш зламав ногу. У коридорі було багато людей, але у відділенні хворих на рак зустрічаю лише медсестер і лікарів у білих халатах. Підходжу до дверей. Злегка стукаю.

— Увійдіть!

Це не голос мадам Рудан.

Входжу до палати. Два ліжка. На одному дуже прямо сидить стара жінка, одягнена в нічну сорочку в жовту квіточку, бездоганно причесана, як директорка пансіону шляхетних дівиць. Вона поглянула на мене темними очима, незадоволена, що їй завадили дивитися телегру, де кандидати мають відповісти на дурнуваті запитання під наперед записані оплески.

— Доброго дня, — кажу, невпевнено посміхаючись.

Стара жінка суворо кивнула у відповідь. Поміркувавши, я припустила, що вона, мабуть, була охоронцем у в’язниці, де замкнено Рікову бабу.

На ліжку біля вікна — мадам Рудан, вона мене навіть не помітила, захоплена телевізором. Дивиться на нього зачудованими очима, як маленька дитина перед різдвяною вітриною. Чи таке можливо, щоб вона ніколи не бачила телевізора? Я наближаюся:

— Мадам Рудан…

Вона звертає на мене свій здивований погляд:

— Жулі? Що ти тут робиш? Ти не захворіла часом?

— Ні, усе гаразд. Я зайшла провідати вас.

Здається, що їй стало незручно:

— Не варто було. Дуже люб'язно з твого боку. Але я вже звикла бути сама.

— Я дозволила собі принести вам тістечко.

— Дуже мило з твого боку.

— Вам усе можна їсти?

— Зараз так, але, наскільки я зрозуміла, це ненадовго.

Я ставлю пакунок на нічний столик. Ревнивий погляд сусідки.

— Коробка трішки пошкодилася, тому що я не звернула уваги на двері ліфта…

Мадам Рудан дивиться на мене недовірливо. Думаю, вона не звикла, щоб із нею розмовляли. Зазвичай, якщо зустріне когось кілька разів на тиждень, то привітається, заговорить про погоду чи старечі болячки, нічого більше. А тут не тільки медсестри заходять по десять разів на день, а ще й я розповідаю про двері ліфта…

— Сідай, — каже вона. — Тут багато стільців.

— Як ви почуваєтеся?

— Не гірше, ніж удома.

— Вам сказали, коли ви зможете вийти?

Вона потирає руки:

— Вони нічого не кажуть.

За денного світла мадам Рудан виглядає ще більш блідою, а її волосся — рідшим. Її обличчя не таке напружене, як тоді, коли ми зустрічалися на сходах. Вона нахиляється до мене, щоб інша не почула:

— З моїм садом усе гаразд?

— Я вчора поливала, і все добре. Думаю, що помідори достигнуть наступного тижня. Я вам їх принесу.

Така перспектива, здається, втішила її. Я запитую:

— Вам щось потрібно: журнал, телефон чи що завгодно?

Вона відмовляється, хитає головою.

— Я тут маю все, що треба. Це як готель. Потрібно захворіти, щоб отримати кімнату. І тут у мене є телевізор…

Вона стримано показує пальцем на екран. Захоплення знову з’являється в неї на обличчі. Вона шепоче:

— Усі ці люди, їхні історії — це божевілля якесь. Життя інших у цьому маленькому театрі. Не знаю, чи багато людей його дивляться…

— Багато, мадам Рудан, багато.

Вона нічого не сказала про свою хворобу. А я не насмілилася запитати. Намагалася поговорити з нею, але вона вже давно ні з ким не розмовляла, тому її відповіді були короткими. Виходячи, пообіцяла прийти знову. У неї був задоволений вигляд. Перш ніж покинути поверх, я зайшла до кабінету медсестер.

— Ви можете надати мені інформацію про результати обстеження мадам Рудан із палати 602?

— Ви її родичка?

«І знову на сцену вийшла фантазерка…»

— Племінниця.

Жінка дивиться в картку.

— У графі «Повідомити в невідкладному випадку» ніхто не зазначений. Я запишу ваші координати.

— Добре.