Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

але я не настільки груба! – з обуренням вигукнула Нен. – Ми не запросимо його на обід, правда, Дейзі?

– А чи не потанцювати нам? – незворушно сказала пані Сміт, намагаючись бути, як і раніше, ввічливою й спокійною. – Ви принесли свою скрипку, сер?

– Вона за дверима, – відповів Нет.

– А чи не краще спершу напитися чаю? – запропонував анітрохи не збентежений Томмі, абсолютно відкрито підморгнувши Демі: він хотів нагадати йому, що чим швидше їх пригостять, тим раніше можна буде піти.

– Ні, ми зазвичай спочатку танцюємо, а потім вже п’ємо чай і вечеряємо. А якщо ви не танцюватимете, сер, то не отримаєте ні шматочка, – сказала пані Сміт так суворо, що її буйні гості негайно притихли. Вони зрозуміли, що з нею жарти погані, й стали надзвичайно чемні та люб’язні.

– Я запрошу пана Бенга й навчу його танцювати польку, бо він, здається, цього не вміє робити, – додала господиня, кинувши на Томмі докірливий погляд, щоб остаточно навчити його манер.

Нет заграв. Дві пари відкрили бал і почали сумлінно витанцьовувати. Дами танцювали добре й охоче, бо це приносило їм задоволення. Кавалери надихалися тільки егоїстичними міркуваннями, але намагалися виказувати всіляке задоволення, тим самим заробляючи собі вечерю.

Нарешті, коли всі вибилися з сил, господині дозволили перепочинок. Було очевидним, що найбільше від танців постраждала бідна пані Сміт, бо раз у раз під час танців спотикалася об свою довгу спідницю.

Молоденька служниця пригостила джентльменів водою з патокою, але чашечки були такі маленькі, що один з гостей випив одразу з десяток. Не розголошуватимемо його ім’я, бо він поводився далеко не бездоганно. Цей солодкий напій так сподобався йому, що в останній раз він навіть засунув у рот чашку і ледь не вдавився – на потіху шановній публіці.

– Тепер ви повинні попросити Нен зіграти й заспівати, – сказала пані Сміт своєму братові, який був дуже схожий на пугача, коли з серйозним виглядом визирав з-за своїх високого комірця.

– Чи не заспіваєте ви нам що-небудь, панно? – запитав слухняний гість, потай дивуючись, звідки ж візьметься рояль.

А панночка Сміт підійшла до старовинної конторки, відкинула кришку і, акомпануючи собі з такою силою, що стара конторка затріщала, заспівала славну пісеньку, що починалася так:

Веселий трубадур, грає на гітарі,

Й пісня тут звучить із-під його струн.

Бачив він війну – то було в кошмарі,

Музика звучить у радості канон.

Джентльмени аплодували з таким ентузіазмом, що панночка Сміт проспівала ще кілька пісень і замовкла тільки після того, як вони делікатно натякнули їй, що з них вже досить співу. Пані Сміт була глибоко зворушена похвалами, якими обсипали її дочку.

– Ось тепер ми можемо напитися чаю, – люб’язно сказала вона, – тільки сидіть смирно й не накидайтеся на їжу.

Приємно було дивитися на пані Сміт, коли вона поважно головувала за столом і навдивовижу спокійно сприймала дрібні невдачі. Найкращий пиріжок впав на підлогу, коли вона намагалася розрізати його тупим ножем, хліб з маслом зникали зі швидкістю, здатною привести у відчай серце будь-якої господині, а найгіршим було те, що заварний крем вийшов дуже рідким, і його довелося пити, замість делікатно їсти новенькими олов’яними ложечками.

Також не вдалося уникнути сварки між панною Сміт та служницею, після чого та, кинувши блюдо, залилася сльозами над шматочками пиріжків, що впали на підлогу. Її втішили, дозволивши сісти за стіл і крутити цукорницю скільки завгодно. Під час цієї метушні таємниче зникла тарілка з пампушками. Її так і не знайшли, а пампушки були головною окрасою столу. Пані Сміт сама готувала їх, і вони виглядали дуже апетитно.

Через зникнення пампушок вона впала в розпач. Та й не дивно – будь-яка господиня, напевно, відчула б те ж саме, якби в неї безслідно зникла ціла дюжина чудових пампушок, зроблених із борошна і води й щедро обсипаних цукром, причому на верхівці кожної з них красувалася велика родзинка!

– Ти їх взяв, Томмі! Я знаю, що це ти! – вигукнула ображена господиня будинку, погрожуючи підозрюваному гостю молочником.

– Я не брав!

– Ні, брав!

– Ні, не брав!

– Як недобре брехати! – втрутилася Нен, яка в розпал цієї сварки квапливо під’їдала желе.

– Віддай їх, Демі, – сказав Томмі.

– Я? Який же ти брехун! – вигукнув обурений Демі. – Адже я бачив, як ти сам поклав їх у кишеню.

– Віднімемо їх у нього! – запропонував Нет.

Його перший бал виявився набагато цікавішим, ніж він очікував.

– Бачиш, Дейзі плаче.

Дейзі, справді, гірко плакала. Джозі, як вірна служниця, змішала свої сльози зі сльозами пані, а Нен оголосила, що всі хлопці «огидні».

Тим часом між джентльменами почався справжній бій.

Нет і Демі напали на викрадача, а той заліз під стіл і зі своєї «фортеці» став кидати в нападників вкрадені пампушки, які виявилися прекрасними метальними снарядами, бо були тверді, як каміння.

Бій був на користь Томмі, поки в нього були снаряди. Але коли з-під столу вилетіла остання пампушка, грабіжника, попри його відчайдушний вереск, витягли з кімнати й викинули в коридор.

Переможці повернулися розпашілі й горді своїм успіхом. Демі став втішати пані Сміт, а Нет і Нен підібрали пампушки, поклали їх на блюдо й прилаштували кожну родзинку на своє місце. Але вже ніхто не хотів їх пробувати.

– Гадаю, нам краще піти, – раптом сказав Демі, почувши на сходах голос тітки Джо.

– Так, ходімо, – погодився Нет.

Та перш ніж вони встигли дійти до дверей, пані Баер уже зайшла в кімнату, і юні леді вилили їй всі свої прикрощі.

– Не запрошуйте більше цих хлопчиків, – сказала пані Джо, – доти, поки вони не спокутують свою провину, зробивши для вас що-небудь приємне.

– Ми ж билися жартома, – заперечив Демі.

– Кепські жарти – ті, які когось засмучують. Я помилилася в тобі, Демі, зовсім не очікувала, що ти так погано поводитимешся на балу в Дейзі. Вона така мила, добра сестра, так любить тебе, а ти засмучуєш її. Якщо ви не можете не сваритися, мені доведеться відіслати Дейзі додому.

Почувши цю жахливу загрозу, Демі підійшов до сестри, а вона поспішила витерти сльози: розлука була для близнюків найстрашнішим горем, яке вони тільки могли собі уявити.

– Нет теж недобре поводився, а Томмі був гірше за всіх, – сказала Нен, побоюючись, що ці два злочинці залишаться безкарними.

– Мені дуже шкода, – з каяттям промовив засоромлений Нет.

– А мені – ні! – крикнув Томмі в замкову шпарину. Він стояв за дверима, підслуховуючи.

Пані Джо ледь втрималася від сміху, але сказала цілком серйозно, вказуючи на двері:

– Можете йти, панове, але пам’ятайте, що вам забороняється