Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

свою дружину до підводи і так наказав проволокти її через усе село і бити при цьому батогами, а ще инший підпалив церкву, де було багато дітей, і так далі.

Деякі з його розповідей зовсім не придатні до друку, як наприклад історія про Червоних монахинь, або огидна історія про плямисту собаку, або історія про те, що трапилося у каменоломні. Та він спокійнісінько сидів, манірно попиваючи вино з високого келиха, і перелічував оці всі непоштиві й ганебні історії.

Я помітив, що огрядний чоловік навпроти мене, намагається делікатно зупинити Нашого співрозмовника, однак з поваги до нього, він так і не наважився цього зробити. Низенький священик, який сидів в иншому кінці стола, не виглядав збентеженим. Він зосереджено роздивлявся стіл і слухав розповіді старого джентльмена, а з його обличчя можна було зрозуміти, наскільки йому боляче слухати це.

— Здається, вам не надто подобається родовід Ексмурів, — звернувся я до оповідача.

Він уважно подивився на мене, манірно стиснувши губи, потім різко розбив свою люльку та келих об стіл, підвівся і випрямився в увесь зріст — досконалий джентльмен з запальною вдачею.

— Ці джентльмени можуть вам розповісти, — промовив він, — чи у мене є причини на те, аби захоплюватися родоводом Ексмурів. З давніх-давен прокляття Ерів нависає над цією околицею, і багато хто постраждав від цього. Ці панове знають, що немає нікого, хто постраждав би більше, аніж я.

Він роздушив каблуком осколок келиха, який упав на землю, і пішов геть. Через кілька хвилин він ніби розчинився у вечірніх сутінках, поміж стовбурами старезних яблунь.

— Надзвичайно дивний джентльмен, — звернувся я до своїх співрозмовників. — Ви часом не знаєте, що йому зробила родина Ексмурів? Хто він?

Огрядний чоловік у чорному одязі несамовито вирячився на мене, ніби бик, якого от-от мали забити. Мені навіть здалося, що він не зрозумів запитання. Та врешті промовив:

— Як? То ви не знаєте, хто це?

Я заперечливо похитав головою, і за столом знову запанувала тиша. Потім низький священик, все ще дивлячись у стіл, сказав:

— Це герцог Ексмур.

І перш ніж я встиг отямитися від почутого, він спокійнісінько додав:

— А це доктор Мал, бібліотекар герцога. Моє прізвище — Бравн.

— Але, — затинаючись, врешті вимовив я, — якщо він — герцог, то навіщо він так паплюжить своїх предків?

— Здається, він справді вірить, що вони прокляли його, — відповів отець Бравн. А потім дещо недоречно додав: — От тому він і носить перуку.

Минуло кілька секунд, перш ніж я зрозумів, що він хоче цим сказати.

— Ви натякаєте на ту легенду про химерне вухо? Я, звичайно ж, чув про неї, та це, поза сумнівом, лише забобони й вигадки, хоча вони могли виникнути на основі якоїсь реальної події. Якось я подумав, що це могло бути своєрідним поясненням каліцтва. У шістнадцятому столітті так карали злочинців — їм відрізали вуха.

— Не думаю, що йдеться про це, — задумливо відповів низенький священик. — Ми всі знаємо, що ані наука, ані закони природи не заперечують того, що у родинні може траплятися спадкове каліцтво. Наприклад, коли одне вухо набагато більше, аніж другого.

Бібліотекар міцно стиснув велику і лису голову великими червоними руками, він сидів у позі людини, котра обдумує власні обов’язки.

— Ні, — врешті простогнав він, — все-таки ви несправедливі до цього чоловіка. Ви зрозумійте, у мене немає причин, щоб захищати його, або хоча б зберігати йому вірність. Він поводився зі мною, як тиран, зрештою, так само, як з иншими. Не думайте, що якщо він посидів отут з нами, то відразу перестав бути лордом у найгіршому сенсі цього слова. Він покличе слугу, який знаходиться за милю від нього, і накаже йому задзеленчати дзвоником, що стоїть біля нього, лише для того, щоб инший слуга, який знаходиться за три милі, приніс йому сірники, до яких потрібно зробити лише три кроки. Йому потрібен лакей, щоб ніс його ціпок, і ще один, щоб подавати йому в театрі бінокль, і ще…

— Зате йому не потрібен камердинер, щоб чистити одяг, — на диво холодно втрутився священик. — Тому що камердинер міг би почистити ще й перуку.

Бібліотекар повернувся до нього, здається, зовсім забувши про мою присутність. Він був дуже схвильованим, а вино ще й розігріло його.

— Я не знаю, звідки вам це відомо, отче Бравне, — сказав він, — та ви маєте рацію. Він доручає иншим робити замість себе майже все, та одягається без сторонньої допомоги. І завжди на самоті. Якщо б хтось тільки з’явився біля дверей його вбиральні, того відразу ж вигнали б з роботи, навіть не давши рекомендацій.

— Милий чоловік, — зауважив я.

— Ні, він не милий, — просто відповів доктор Мал. — І все-таки я продовжую наполягати: ви несправедливі стосовно нього. Джентльмени, герцог справді відчуває гіркоту родинного прокляття, про котре він щойно говорив. Цей чоловік з величезним соромом і страхом ховає під перукою щось дуже жахливе, що, як він вважає, не може побачити людське око. Я знаю, що це правда; також знаю, що це не звичайне каліцтво і не спотворення, завдане злочинцями. Це щось зовсім инше. Мені відомо, що йдеться про щось набагато страшніше. Я чув розповідь на цю тему одного чоловіка, а він набагато мужніший, аніж ми з вами. Так ось, він намагався проникнути в цю таємницю, та це його так налякало, що відмовився від свого задуму й утік.

Від здивування я аж рота роззявив, а Мал продовжував, усе ще стискаючи руками обличчя і зовсім забувши про мою присутність.

— Я можу розповісти про це, отче, тому що цим хочу захистити герцога, а не зрадити його. Ви ніколи не чули про ті часи, коли він ледь не втратив усі свої маєтки?

Священик заперечливо похитав головою; і бібліотекар продовжив свою розповідь, яку він почув від свого попередника. А той, як ми зрозуміли з розповіді, був для доктора Мала і наставником, і покровителем, і викликав безумовну довіру. Спочатку це була звичайна розповідь про розорення знатного роду та про родинного адвоката. Цей адвокат, проте, обманював досить чесно, сподіваюся, ви розумієте, про що я кажу. Замість того щоб використовувати довірені йому фонди, він скористався необачністю герцога і втягнув цю родину у фінансову кризу. І тоді бідолашний герцог уже був змушений віддати адвокатові свої гроші не на зберігання, а в повноцінну власність.

Адвоката звали Ісаак Грій, та герцог завжди називав його Єлисей; можливо, тому, що він був цілком лисий, хоча йому ще не виповнилося й тридцяти. Його кар’єра розвивалася дуже стрімко, хоча її