Гілберт Кійт Честертон - Дзеркало судді

ходив по картинній галереї з таким виглядом, немов прийшов сюди не для того, щоб дивитися на картини. Хоч узагалі він дуже любив картини, вони його і справді зараз не цікавили. Не те щоб у цих сучасних витворах мистецтва було щось неморальне або негоже; той, хто збуджував у собі язичницькі пристрасті, маніпулюючи поєднанням переривчастих спіралей, перевернутих конусів і розбитих циліндрів, за допомогою яких мистецтво майбутнього надихало або спокушало людство, мав — слід віддати йому належне — бурхливий темперамент. Річ у тім, що отець Бравн чекав тут свого юного друга, який вибрав це невідповідне місце, потураючи своїм футуристичним смакам.

Юний друг насправді був юною родичкою, однією з небагатьох, що були в нього. Вона називалася Елізабет Фейн, або просто Бетті, і була дочкою його сестри, що свого часу вийшла заміж за благородного, але збіднілого сквайра. Оскільки сквайр був такою ж мірою мертвий, як і бідний, то отець Бравн виступав її опікуном, як також і сповідником, і в певному сенсі захисником, а наостанок і рідним дядьком.

Та в цей момент він марно приглядався до груп людей, що стояли в галереї, шукаючи поглядом знайоме каштанове волосся і світле обличчя. Однак замість племінниці він побачив кілька знайомих і ще більше незнайомих йому людей, серед них і декілька осіб, з якими, через химерність їх смаку, він і не хотів би знайомитися.

В гурті людей, з якими священик не був знайомий, але які його зацікавили, був гнучкий, рухливий, дуже елегантний чоловік, схожий на іноземця завдяки своїй борідці клином, як у літнього ідальго, і темному волоссю, підстриженому так коротко, що воно було подібне на чорну шапочку, яка щільно облягає череп. Серед тих, з ким священик знайомитися не хотів, була дуже владна на вигляд особа у крикливій яскраво-червоній сукні, з гривою жовтого волосся, занадто довгого, щоб назвати це зачіскою, але занадто рідкого, щоб назвати його якось інакше. У неї було сильне, важке обличчя блідого, майже нездорового відтінку, варто було їй глянути на когось, як у того виникало відчуття, що на нього дивиться василиск. Вона тягнула за собою, мов на припоні, коротуна з великою бородою, дуже широким обличчям і великими сонними очима. Дивився він цілком благодушно, коли не спав, але його бичача шия (коли він повернувся спиною) виглядала, якщо бути чесним, грубуватою.

Отець Бравн подивився на яскраво-червону пані, радіючи тому, що його племінниця анітрохи на неї не схожа. Потім він відвернувся і став роззиратися — з якоїсь йому самому невідомої причини, — доки не відчув, що будь-яке людське обличчя стало б рятівним контрастом. І тому він з полегшенням, ніби прокинувся, почув своє ім’я і побачив ще одне знайоме йому обличчя.

Це було гостре, але зовсім не агресивне лице юриста на ім’я Гренбі, сиві пасма його волосся мали вигляд напудреної перуки, до такої міри вони не в’язалися з юнацькою енергією рухів. Він був з тих людей, які бігають по конторах, немов збиточні школярі. Звичайно, він не міг скакати по модній картинній галереї так, як скакав би у себе в офісі, але, здавалося, про це мріяв і хвилювався, озираючись на всі боки в пошуках знайомих.

— Я не знав, — сказав отець Бравн з посмішкою, — що ви зичливі до Нового Мистецтва.

— А я не знав, що ви опікуєтеся ним, — відрубав той. — Я тут полюю за однією людиною.

— Бажаю вдалого полювання, — відповів священик. — Подібним і я зараз займаюся.

— Він сказав, що буде тут проїздом на континент, — пирхнув законник, — і я можу зустрітися з ним у цьому підозрілому місці. — Гренбі трохи подумав, а потім продовжив: — Послухайте, я впевнений, що ви вмієте зберігати таємницю. Чи знаєте ви сера Джона Масгрейва?

— Ні, — відповів священик, — але насилу уявляю собі, як він може бути таємницею, хоча про нього ходять чутки, ніби він поховав себе живцем у замку. Чи не той це старий, про якого розповідають стільки історій, — начебто він живе у вежі із справжніми ґратами, що опускаються, і звідним мостом та навідріз відмовляється повернутися з темного середньовіччя? Він що, один з ваших клієнтів?

— Ні, — коротко відповідав Гренбі, — до нас звернувся його син, капітан Масгрейв. Але старий відіграє в цій справі важливу роль, а я його не знаю, у тому-то й річ. Послухайте, це строго між нами, втім, вам я можу довіряти. — Він понизив голос і затягнув свого приятеля в бічну галерею зі зразками різноманітних скульптур, у якій майже не було людей.

— Молодий Масгрейв, — почав він, — хоче отримати від нас велику суму під доручення пост обіт[10] свого старого батька з Нортамберленде. Старому далеко за сімдесят, і він рано чи пізно піде; але як воно буде з тим «пост», якщо можна так висловитися? Що трапиться з його грошима, замком, звідними мостами? Це прекрасний древній замок, він і надалі коштує добрі гроші, але, як не дивно, про нього нічого не сказано в заповіті. Отож бачите, з ким ми маємо справу. Питання в тому, як казав один з героїв Дікенса, чи прихильний старий до сина.

— Якщо він прихильний до свого сина, тим краще для вас, — зауважив отець Бравн. — Та, на жаль, нічим не можу вам допомогти. Мені ніколи не доводилося зустрічати сера Джона Масгрейва, і, як відомо, лиш одиниці бачаться з ним.

Очевидно, ви повинні запитати у нього самого, перш ніж позичати молодому джентльменові гроші вашої фірми. Чи не з тих він, кого частенько залишають без пенса?

— Маю сумніви, — відповів Ґренбі. — Він дуже популярний, надзвичайний розум і велика фігура в суспільстві, але більшу частину часу проводить за кордоном. Крім того, він був журналістом.

— Що ж, — сказав отець Бравн, — це ще не злочин, принаймні не завжди.

— Нісенітниця, — промовив Ґренбі. — Ви знаєте, що я маю на увазі, він — перекотиполе. Був журналістом, лектором, актором, та ким тільки не був. Так, на чому я зупинився?.. Втім, ось і він…

І законник, що нетерпляче ходив по порожній галереї, несподівано обернувся і з ходу влетів в іншу, залюднену, кімнату. Він поспішав назустріч високому, добре одягненому чоловікові з короткою стрижкою і закордонною борідкою.

Ці двоє пішли геть, розмовляючи, а Бравн ще якийсь час стежив за ними короткозорими примруженими очима.

Спостереження, проте, були перервані несподіваною, але своєчасною появою його племінниці Бетті. На велике здивування дядька, вона потягнула його назад у порожній зал і посадила на стілець, що нагадував острів серед повені.

— Я мушу вам