Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

якби поза тілом нічого мене не вабило, мої почуття давно змінилися б.

А в г у с т и н

Ти з мене глузуєш? Чи та сама душа так само привабила б тебе, якби вона мешкала в неохайному і потворному тілі?

Ф р а н ч е с к о

Не насмілююсь таке стверджувати: адже душа недоступна для зору, а вигляд тіла не розповів би мені про красу душі; але якби душа постала переді мною в своїй красі, безперечно я полюбив би її красу.

А в г у с т и н

Ти шукаєш опори в словах, бо якщо ти здатен любити тільки те, що доступне зору, зрозуміло, що кохав ти її тіло. Втім, я не заперечую, що її душа і манери теж, до певної міри, живили жар твого почуття, адже навіть саме тільки її ім’я — про що трохи згодом — неабияк розпалювало твою божевільну пристрасть. Бо, нехай в усіх душевних пристрастях, але в цій особливо, від крихітної іскри часто спалахує справжня пожежа.

Ф р а н ч е с к о

Бачу, до чого ти мене схиляєш: аби я зізнався разом з Овідієм:

Душу з тілом кохав я[99].

А в г у с т и н

Напевне, мусиш визнати все до решти: що як одне, так і інше ти кохав нерозумно й не так, як личить.

Ф р а н ч е с к о

Хіба що тортурами витягнеш з мене таке зізнання.

А в г у с т и н

Крім того, через це кохання ти вскочив у велику халепу.

Ф р а н ч е с к о

Цього не визнаю навіть під тортурами.

А в г у с т и н

Як на те, невдовзі ти з власної волі визнаєш і це, і решту, якщо тільки не пропускатимеш повз вуха мої аргументи і питання. Насамперед, скажи: пригадуєш ти своє отроцтво, чи спогади про той вік геть згасли в твоїй пам’яті під впливом нинішніх турбот?

Ф р а н ч е с к о

Ні, дитинство й отроцтво стоять перед моїм внутрішнім зором, наче вчорашній день.

А в г у с т и н

Пригадуєш, яким ти відчував на ту пору страх Божий, як багато розмірковував ти про смерть, як невідривно був прихильний до віри і чеснот?

Ф р а н ч е с к о

Звісно, я пам’ятаю і сумую про те, що з роками мої чесноти пригасли.

А в г у с т и н

Я завжди побоювався, що весняний вітер не пожаліє цього раннього цвіту, який, вцілівши, дав би в належний час дивовижні плоди.

Ф р а н ч е с к о

Ти відхилився від теми. Як це стосується предмета нашої розмови?

А в г у с т и н

Я скажу. Оберни свій внутрішній зір у власне минуле (надто, кажеш, твоя пам’ять ясна і свіжа), пробіжи поглядом весь час твого життя і пригадай, коли почалась ця переміна у твоїх звичаях.

Ф р а н ч е с к о

Ось, я в одну мить пробіг оком число і порядок прожитих років.

А в г у с т и н

І що знайшов?

Ф р а н ч е с к о

Вчення про піфагорійську літеру[100], яке мені випадало чути, не позбавлене ґрунту. Справді, коли я дістався простою стежкою, скромний і розважливий, до роздоріжжя і мені було наказано йти далі правою стежкою, я, з необережності чи впертості, повернув на ліву, і не напоумили мене промовисті вірші, які я часто перечитував підлітком:

Ось оте місце, де шлях цей на дві поділився дороги:

Та, що праворуч, веде аж до мурів великого Діта,

Це до Елісія путь нам; а та, що ліворуч, карає

й до нечестивого Тартару грішників тіні провадить[101].

Звісна річ, хоч скільки я читав це раніше, а зрозумів лише тоді, коли пізнав з досвіду. З того часу як мене понесло кривою і нечистою стежкою, я часто зі сльозами обертався назад, але вже не міг перейти на правий шлях, і ось саме тоді запанувала плутанина в моїх звичаях.

А в г у с т и н

Але в яку пору твого життя це почалось?

Ф р а н ч е с к о

У розпал юності: якщо треба, я здатен легко пригадати, скільки мені на той час було років.

А в г у с т и н

Немає потреби точно обчислювати. Скажи натомість, коли уперше твоїм очам відкрились риси тієї жінки?

Ф р а н ч е с к о

Цього я ніколи не забуду.

А в г у с т и н

Тепер співстав дати.

Ф р а н ч е с к о

Схоже, та зустріч і моє падіння стались одночасно.

А в г у с т и н

Саме про це мені йшлося. Ти, ймовірно, сторопів, і незвикле сяйво засліпило тебе; недарма кажуть: кохання починається зі збентеження. Поет, що знав природу таких явищ, так і каже:

Виглядом мужа цього, його долею вражена дуже,

…сідонянка Дідона[102], —

і внаслідок цього далі:

Вже запалала коханням Дідона, жар кості їй палить[103].

Хоча, як тобі добре відомо, вся ця історія казкова, природного розвитку подій дотримано в ній досконало. Але чому, збентежений зустріччю з тією жінкою, ти віддав перевагу шляху, що вів ліворуч?

Ф р а н ч е с к о

Думаю, він видавався пологим і просторим, на відміну від стрімкого і тісного правого.

А в г у с т и н

Іншими словами, ти боявся зусиль. А та славна жінка, яку ти називаєш своїм надійним провідником, чому, коли ти вагався і тремтів, чому вона не спрямувала тебе на правильний шлях, не повела, взявши за руку, як чинять зі сліпими?

Ф р а н ч е с к о

Вона це робила, наскільки мала змогу. Інакше як вона, не піддаючись на жодні умовляння, жодні лестощі і при тому зберігаючи жіночність, зуміла, наперекір своєму і моєму віку і всупереч багатьом обставинам, які мали б розтопити не тільки жіноче серце, а навіть діамант, залишитись твердою і неприступною? Воістину, ця жіноча душа навчила мене чоловічої гідності, даючи мені такі уроки сором’язливості, завдяки яким, кажучи словами Сенеки, мені не бракувало ні взірця, ні докору; а коли, нарешті, вона побачила, що я, порвавши пута, мчу долі, вона вирішила радше полишити мене, ніж за мною скотитись.

А в г у с т и н

Отже, попри недавні твої запевняння, ти іноді мав розпусні бажання. Така вже загальновідома звичка закоханих — щоб не сказати, схиблених[104], — що до них усіх можна застосувати: «хочу, не хочу, не хочу, хочу». Бо ви самі не знаєте, чого ви хочете, а чого — ні.

Ф р а н ч е с к о

Я з необачності вскочив у сильце. Але якщо свого часу я, траплялось, бажав такого, на що мене штовхали кохання і молодість, нині я знаю, до чого прагну; нині я зміцнив свою ослаблену душу. А та, про яку говоримо, вона завжди залишалася твердою в своїх намірах, завжди незмінною. І що більше я усвідомлюю ту її сталість, то більше вражаюсь; і коли раніше мене засмучувала твердість її рішення, то нині я радий і вдячний.