Ернст Юнгер - Вогонь і кров

З хроніки окопної війни 1918-го

Передня лінія

Щоразу, коли я знову беруся писати в цьому тоненькому зошиті, який так зручно вміщується у підсумок для мап, я думаю про те, чи дійду колись до останньої сторінки. Я вже багато списав цих сторінок підсумками днів, короткими роздумами, біглими замітками, щоби потім, сидячи вдома вже в спокійні часи, гортати їх у повній тиші та згадувати: так ти колись проводив свої дні одного особливого року.

Іноді записи зроблені рівним та охайним почерком, так що відразу зрозуміло: тоді я сидів у затишку на маленькому фландрському або північнофранцузському хуторі, або на геть спокійній позиції біля бліндажа, покурюючи люльку та тривожачись тільки через гул останніх літаків у небі, які вилетіли у свій вечірній патруль. Потім ідуть під нахилом криві та кострубаті рядки, видряпані в тісняві перед пекельною атакою або під час нескінченних годин важкого обстрілу за мерехтливого світла свічки. Зрештою, трапляються збуджені фрази, нерозбірливі хвилясті лінії, виведені немов під час поштовхів землетрусу, а останні літери зроблені нашвидкуруч довгими штрихами, — це писалося після бою, в окопах або траншеях, над якими досі нависала смертельна небезпека влучно прицілених гармат.

Так, мабуть, добре буде в спокійні години, які зараз важко уявити собі, поринути в ці спогади, турбуючись лише про те, як провести вечір. Лише заради цього я хотів би тепер вижити. Вдома нас часто уявляють людьми настільки мужніми, що не бояться нічого; але я прожив достатньо довго серед воїнів, аби знати, що не буває людей без страху. Без нього не мала би сенсу й мужність; страх є темною завісою, за якою яскраво та виклично світиться пригода.

Але є ще одна причина, чому мене лякає думка про смерть від кулі, яка частенько підстерігає в годину роздумів. Ми так тісно зжилися з війною, що нам тепер годі уявити картину миру. Ця війна — це як праліс, який із роками з дедалі більшою міццю утримує нас у своїх темних хащах, так що зрештою починаєш сумніватися, чи є у нього взагалі край. І якщо хтось помирає тут — це має вигляд, ніби його покликали посеред захопливої партії, коли гра йде на величезні ставки.

І нині, здається, ми знов опинилися на новому та цікавому відрізку війни. У нас позаду були потужні бої ранньої весни, якими увінчалося протистояння в окопах і гостріше за які ми навряд ще колись побачимо. Але вони не завершили цю війну. Після них почалися нудні й монотонні бої на виснаження, які були повною протилежністю тим лютим битвам. Скрізь спостерігалися знаки розпаду: під час зміни позицій, під час прибуття підрозділів із Батьківщини або зі Сходу, і це не дивувало нікого, хто на собі знав про те, що на бажання воювати впливає стан здоров’я, запас сил та віра в успіх.

Тут, у полку, який складався майже виключно з молодих людей та з представників одного племені, чия жорстка незграбність обернулася в окопній війні впертістю, це постало в дещо іншій формі. Замість розпаду тут панувала стара добра надійність, але без жодних очікувань, я би навіть сказав, без сподівань, коли продовжують робити свою справу далі суто з обов’язку. На перший план виступає механічне. Можна помітити в словах і поведінці виснаження, яке поступово перевтілюється у смертоносний стиль. Товариство старих окопних бійців, які примостилися біля нагрітого сонцем бруствера та ліниво ведуть розмову, в якій відобразилося все спільно пережите за роки — це такий союз, дух якого потім навряд чи хтось зможе собі уявити.

У цьому товаристві я і живу. Позиція, на яку ми повертаємося сьогодні вночі, здається, має бути спокійною — принаймні так нам хотілося б. Можливо, бог війни приготував для нас затишне та гаряче літо на чужині.

Ще позавчора я був у великому місті, а тепер знову оселився в лисячій норі, де над головою лише півтораметровий шар землі. Коли вчора я повернувся з відпустки, то знайшов батальйон у забутому Богом північнофранцузькому селі, яке вже чотири роки належить здичавілим тваринам, і чия назва вистежує нас уже давно, ніби ми раніше жили в ньому або колись брали його штурмом. Зрештою, це було цілком імовірно, бо так багато крові, як між Аррасом, Бапомом і Камбре, ще не проливалося в жодному куточкові світу. Коли я прибув, батальйон знову готувався до відправки.

За дві години я відрапортував, узяв на себе командування ротою та перевдягнувся. Коли я знову відчув на тілі стару, зручну, сотні разів укриту плямами шкіряну підкладку шинелі, я вже майже не сумував за казковим краєм білосніжних постелей.

Мої пожитки також були спаковані; мій денщик Август Шюддекопф, щирий і неговіркий уродженець Гайде, якого доля тримала біля мене набагато довше, ніж його попередника, вже був знайомий з усіма моїми звичками: він знав, які речі мають бути в рюкзаку і які можуть мені знадобитися одразу по приїзді. Тож денщик склав поруч мій пістолет, сталевий шолом, бамбуковий стек та протигаз, спитавши в мене тільки одне: «Які книжки берете з собою цього разу?». Оскільки позиційна війна — це найбільш нудна та виснажлива форма бойових дій, можна дозволити собі трохи розкоші в таких речах.

Мені він подобався; його попередник був надто балакучим підмайстром: колишній офіціант, він часто доводив мене до відчаю тим, що, коли я хотів щось з’їсти, він розповідав мені ціле меню, хоча достеменно знав, що є тільки хліб та варення. Люди мають добре розуміти одне одного, якщо вони живуть у тісняві одного бліндажа. Постійна присутність людини, яку потайки недолюблюєш, може бути нестерпною, навіть якщо ви майже не розмовляєте.

З настанням сутінок прибули вантажівки. Коли підрозділи вишукувалися в шеренги та завантажилися, я всівся на сидіння поруч із водієм останньої машини, і ми поїхали на короткій дистанції та без зупинок, на межі можливостей автомобілів; у такі моменти згадуєш, що маєш серцевину в кістках і кров у венах.

Це була надзвичайна червнева ніч, у ясному небі сяяли в темряві тисячі зірок. Ми їхали без фар, але нам не потрібно було світло; запилена дорога чітко вирізнялася на фоні полів. У вузьких фургонах дзвеніли гвинтівки та шоломи, мотори заводили свої дикі наспіви, від яких наші чуття загострювалися виразніше, ніж під час будь-якого маршу, та які несли нас назустріч небезпеці, немов пульсування сталевого серця. Певно, вони кричали нам: «Ніколи ще люди не брали участь у таких битвах, як ви, у битвах зі