Джеймс Паттерсон - Бікіні, Джеймс Паттерсон

— Ми неодмінно виберемося звідси, люба. Хоган зробив велику помилку.

Величезним зусиллям вона повернулася задки і вхопила телефон, коли пролунав уже другий дзвінок. Натискаючи наосліп кнопки, Барбара таки зуміла увімкнути пристрій, натрапивши на кнопку «send».

— Алло! Алло! — заволав Левон. — Хто це?

— Це я, містере Макденіелс. Марко. З «Вейлі Прінсес».

— Марко! Хвала Господу! Вам треба нас розшукати. Нас викрали.

— Вибачте. Знаю, вам там дуже некомфортно. За хвилину я все вам поясню.

І телефон замовк.

Авто вповільнило хід і зупинилося.

Розділ 49

Анрі відчув у своїх венах потужний приплив крові. Йому було гарно, як ніколи, він повнився адреналіном і подумки вже відрепетирував сцену, яка мала невдовзі розігратися.

Він іще раз уважно обдивився околиці: спочатку дорогу в обох напрямках, а потім — берегову лінію, скільки сягало око. Пересвідчившись, що довкола не було ані душі, він схопив із заднього сидіння свою незмінну торбу, відніс її під кущі, а потім повернувся до авто.

Після цього Анрі обійшов свій повнопривідний седан, нахиляючись біля кожного колеса й спускаючи в ньому тиск із вісімдесяти до двадцяти фунтів. Проходячи повз багажник, він поплескав його кришку, а потім відчинив передні пасажирські дверцята. Відкривши бардачок, він скинув звідти на підлогу договір на оренду авто й дістав свій десятидюймовий мисливський ніж. Він був наче природним продовженням його руки.

Висмикнувши ключі, Анрі відімкнув багажник. На Барбару й Левона впало бліде місячне сяйво. Анрі, і досі вдаючи із себе Ендрю Хогана, спитав:

— Чи комфортно вам їхалося в моїй кареті?

Барбара видала гортанний нерозбірливий крик. Вона кричала доти, поки Анрі не нахилився й не притиснув ножа їй до горла.

— Ну чого ти, Барбаро? Не верещи. Ніхто тебе не чує тут, окрім мене та Левона, тому припини свої істерики, добре? Мені це не подобається, якщо чесно.

Крик Барбари перетворився на сиплий хрип, а потім — на плач.

— Що це, в біса, означає, Хогане? — сердито спитав Левон і викрутився так, щоб побачити обличчя їхнього поневолювача. — Я мисляча раціональна людина. Тож поясни мені, будь ласка.

Анрі підставив два пальці собі під ніс, зображаючи вуса. А потім низьким басовитим голосом відповів:

— Аякже, поясню, містере Макденіелс. Ви — мій пріоритет номер один.

— Господи милосердний! Ти — Марко! Ти удавав із себе Марко! Неймовірно! Хіба ж можна так лякати людей. Чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб ти, Левоне, поводився пристойно. І ти, Барбаро. Якщо ж будете викидати коники, то мені доведеться вдатися до жорстких заходів. Будьте розважливі — і все буде чин чином. Згода?

Анрі перерізав нейлонові мотузки на ногах Барбари, допоміг їй вибратися з багажника й посадив на заднє сидіння. Потім повернувся до Левона, теж перерізав мотузки на ногах і провів на заднє сидіння. Після цього він пристебнув їх обох ременями безпеки.

Всівшись на місце водія, Анрі захлопнув дверцята, увімкнув лампочку на стелі і, простягнувши руку до дзеркала заднього виду, увімкнув відеокамеру.

— Можете звати мене Анрі, якщо бажаєте, — сказав він Макденіелсам. Ті не зводили з нього немигаючих очей. Анрі засунув руку в кишеню своєї куртки, видобув звідти елегантний годинник у формі браслета й простягнув уперед, демонструючи своїм невільникам.

— Бачите? Як я й обіцяв. Годинник Кім. «Ролекс». Упізнаєте його?

З цими словами Анрі засунув годинник до нагрудної кишені куртки Левона.

— А тепер, — продовжив він, — мені хотілося б пояснити вам, що насправді відбувається й чому мені доведеться вбити вас. Утім, наразі я можу відповісти на ваші запитання — якщо вони у вас є.

Розділ 50

Того ранку я прокинувся й увімкнув місцеві теленовини, а там скрізь — Джулія Вінклер. Фото її до болю прекрасного обличчя, а під ним — біжучий рядок крупним курсивом: Знайдено вбиту супермодель.

Як так? Невже Джулію Вінклер справді вбили?

Я прожогом вискочив із ліжка, збільшив звук і витріщився на наступний кадр, де Кім та Джулія разом позували для фоторепортажу в «Спортивному житті» — їхні притиснуті одне до одного обличчя випромінювали безмежну радість і насолоду життям.

Потім телеведучі почали переповідати цю сенсаційну новину для тих, хто «щойно увімкнув телевізор».

Не в змозі відірвати очей від екрана, я всотував приголомшливі деталі: тіло Джулії Вінклер знайшли в номері п'ятизіркового готелю «Айленд Брізис» на острові Ланаї. Прибігла на смерть перелякана прибиральниця й повідомила, що знайшла задушену жінку із синцями на шиї, а вся постіль була заляпана кров'ю.

Наступним кадром було інтерв'ю з офіціанткою, Еммою Лоран. Минулої ночі вона обслуговувала столики в барі й упізнала Джулію Вінклер. Сказала, що модель вечеряла з якимось симпатичним чоловіком років тридцяти з гаком. Цей чоловік був білошкірий, мав каштанове волосся та добру статуру. «Він явно спортом займається», — додала офіціантка.

Партнер Джулії Вінклер підписав чек номером кімнати, зареєстрованої на Чарлі Ролінза. Цей Ролінз дав щедрі чайові, а Джулія залишила свій автограф. Й Емма підняла перед об'єктивом серветку з написом: «Еммі від Джулії».

Я знову дістав із холодильника сік, зробив добрячий ковток і став дивитися прямий репортаж знадвору побіля готелю «Айленд Брізис». Скрізь були спецавто та джипи; чулося безперервне скрипіння та скавчання поліцейських рацій. Об'єктив камери вперся в репортера місцевої філії Ен-бі-сі.

Це був досить поважний репортер, Кевін де Мартін, відомий, зокрема, тим, що в 2004 році був прикомандирований до бойового підрозділу в Іраку. А тепер він стояв спиною до бар'єру, схожого на козли для пиляння дров, і йа його бородате обличчя тихо падав дощ. Позаду картинно колихалися пальмові віти.

Де Мартін казав: «Наразі відомо ось що: дев'ятнадцятирічну супермодель Джулію Вінклер, що мешкала в одному номері