Джеймс Паттерсон - Бікіні, Джеймс Паттерсон

Анрі простягнув руку і сказав:

— Ендрю Хоган. Із Сан-Франциско.

Левон потиснув йому руку, представив Барбару й себе, а потім сказав:

— Ми тут одні такі серед натовпу в сорок із гаком людей. Ви мали хоч якесь уявлення, що це за діра, коли замовляли свій номер?

— Власне, я зупинився не тут. Я шукаю свою доньку, Лорі. Вона щойно закінчила університет у Берклі, — скромно пояснив Анрі. — Я сказав дружині, що Лорі відтягується на всю котушку з компанією дітлахів, але минуло вже кілька днів, а вона й досі не зателефонувала додому. Ось уже тиждень. Дружина страшенно непокоїться через отой випадок із бідолашною моделлю, що зникла на Мауї, — ви, мабуть, чули.

Анрі став длубати виделкою тушковану яловичину, та в цю мить заговорила Барбара, і він підняв на неї очі.

— Це наша донька, Кім. Ну, ота модель, що зникла.

— О Господи, вибачте. Вибачте, будь ласка. Я не подумав. Вам, мабуть, дуже важко зараз?

— Просто жахливо, — відповіла Барбара й похитала головою, опустивши очі.

— Моліться. Спробуйте добре виспатися. І не втрачати присутності духу та здорового глузду.

— У такій ситуації хапаєшся за найменшу соломинку надії, — пояснив Левон. — Ми ось що тут робимо: нам зателефонував якийсь тип на ім'я Пітер Фішер. Сказав, що при ньому годинник Кім, і якщо ми тут із ним зустрінемося, то він віддасть нам цей годинник і розповість дещо про Кім. Він знав, що Кім носила «Ролекс». Кажете, вас звуть Ендрю?

Анрі кивнув.

— Копи сказали, що той дзвінок — мабуть, просто бздура. Є мерзотники, що полюбляють грати на нервах людям і морочити їм голови. Утім, ми все одно тут з усіма переговорили. Про Пітера Фішера тут ніхто не чув. У цьому «розкішному» п'ятизірковому «Хілтоні» він не оселявся.

— Вам теж не слід тут залишатися, — сказав чоловік у блакитному літньому светрі. — Послухайте-но, я зняв тут неподалік житло, хвилин за десять звідси. Там — три спальні, дві ванни і там чисто. Чому б вам не переночувати в мене сьогодні? Скласти мені компанію?

— Я дуже вдячна за ваше запрошення, містере Хоган, — відповіла Барбара, — але нам не хотілося б нав'язуватися.

— Навпаки — ви зробите мені велику приємність. Вам подобається тайська кухня? Я тут знайшов ресторанчик неподалік. Ну, що скажете? Вшиваймося з цієї діри, а завтра вранці вирушимо на пошуки наших дівчат.

— Дякую, Ендрю, — сказала Барбара. — Це дійсно щедра пропозиція. Якщо дозволите, ми запрошуємо вас на вечерю, а там усе й обговоримо.

Розділ 48

Барбара прокинулася в темряві, відчуваючи всеохоплюючий тваринний страх.

її руки були зв'язані за спиною й дуже боліли. Ноги теж були зв'язані в колінах та кісточках. Вона була затиснута в позі зародка в якомусь тісному пеналі, який до того ж рухався!

її що — осліпили? Чи то просто в цьому пеналі дуже темно? Господи милосердний, що ж це таке робиться? І вона закричала:

— Левоне!

За її спиною щось заворушилося.

— Барб, люба, це ти? З тобою все гаразд?

— О, милий, дякувати Богу, ти тут. А ти як?

— Я зв'язаний. От чорт! Що відбувається? Де ми?

— Здається, ми в багажнику автомобіля.

— Господи! У багажнику?! Це Хоган. Це він запроторив нас сюди.

Крізь заднє сидіння в багажнику, де лежали Макденіелси, мов зв'язані курчата, проникли приглушені звуки музики.

— Я скоро збожеволію, — сказала Барбара. — Я нічого не розумію. Що все це означає?

Левон гепнув зв'язаними ногами в кришку багажника.

— Гей, випусти нас! Чуєш? Негайно ж випусти!

Від його удару кришка не те що не відкрилася, а навіть не поворухнулася. Але на цей час очі Барбари вже встигли призвичаїтися до темряви.

— Левоне, ось поглянь! Бачиш? Ручка багажника.

І вони незграбно заворушилися, долаючи дюйм за дюймом і боляче дряпаючись щоками та ліктями об шорстке покриття багажника. Барбара примудрилася скинути черевики й пальцями ніг зрушила ручку з місця. Вона легко піддалася, але замок не відімкнувся.

— О Боже, ні, тільки не це, — захлипала Барбара, відчуваючи наближення нападу астми. її голос перейшов у сипле хрипіння, а потім перетворився на судомний кашель.

— Трос перерізаний, — сказав Левон. — Заднє сидіння. Треба спробувати пробитися через заднє сидіння.

— І що тоді? Ми ж усе одно зв'язані! — розпачливо вигукнула Барбара.

Однак вони все одно стали гепати в заднє сидіння ногами — та марно. Тим більше, що сильного удару завдати було неможливо через обмеженість простору і зв'язані ноги.

— Чорт, сидіння закрите на клямку! — вигукнув Левон.

Барбара зробила один ковток повітря, потім — іще один, намагаючись не допустити, щоб почалася справжня ядуха. Навіщо Хоган захопив їх? Чому? Що він збирався з ними зробити? Який йому сенс викрадати їх?

— Я десь читав, — сказав Левон, — що треба повибивати задні ліхтарі, а потім виставити руку й махати, аж поки хтось не помітить. Навіть якщо нам вдасться порозбивати лампи, го якийсь коп це помітить і зупинить авто. Давай, Барб. Спробуймо.

Барбара вдарила ногами — пластмаса хруснула й посипалася.

— Тепер ти давай! — гукнула вона.

Коли Левон розбив ліхтар зі свого боку, Барбара повернулася так, що її обличчя опинилося біля розбитих скалок та дротів ліхтаря.

Вона навіть побачила поверхню дороги, що чорною стрічкою бігла вдаль із-під коліс. Якщо авто зупиниться, то вона закричить. Вони вже більше не були абсолютно беззахисними. Чорт забирай! Вони й досі живі й готові боротися за своє життя!

— Що це за звук? Мобільник? — спитав Левон. — Тут, у багажнику?

Барбара побачила під ногами світний дисплей телефону.