Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

Пан Суслик, який не мав жодного стосунку до столярки, сам згодився витесати труну – власноручно й безкоштовно. А щоб не помилитися в розмірах, не маючи більш підходящої речі на те діло, узяв на Маньчиній кухні макогона і тим ото макогоном зміряв її від стіп до голови. Йдучи додому, всю дорогу бубонів, наче яку молитву, під ніс: «п’ять макогонів… п’ять макогонів…» Як на те, макогін Сусликової виявився коротшим од Маньчиного і, звісно, труна вийшла замалою. Сусликова тільки руками сплеснула:

– Ото недотепа! Та чи ти, діду кальварійський, не міг її макогона з собою прихопити? Хіба не дошолопав своєю квадратовою головою, що макогони різні бувають?

– Ба, коли б знаття, що в куми пиття. Я в макогонах не спецяліст. Як ти така мудра, тра було тобі самій міряти.

– А що – й зміряла б.

– Мо, ти б і труну зробила?

– І зробила б.

Сусликова була дебелою молодицею, і можна не сумніватися, що хто-хто, а вона з цією роботою упоралася б куди кебетніше.

– Чого ти напосілася? – образився пан Суслик, закопиливши нижню губу. – Подумаєш, закоротка. Що їй там – кватирантів тримати?

– Не варнякай дурниць! Ти, тумане вісімнайцятий! – гримнула Сусликова, аж безмежні перса заходили ходуном під далеко не безмежною блузкою.

То був лихий знак, і її чоловічок умить почав зменшуватися на очах і зменшуватися, а голосочок його тоншати і тоншати, і то вже не був пан Суслик, а маленьке хлопченя, впіймане на якісь капості, що ось-ось зарюмсає.

– Я зроблю другу, тіко не кричи, – пропищало те хлопченя і до вечора змайструвало іншу труну.

Ту, першу, пан Суслик хотів розібрати, але Сусликова не дала: «Я в ній тісто міситиму – чого добру пропадати».

У день похорону довкола Маньчиної хати яблуку ніде було впасти. Гріб станіславівської легенди понесли пан Суслик, Мицьо, Дзюник і мій дід. Процесія запрудила вулицю, і бідолашні авта, мов сироти, поприпадали до стін, а один водій, наче равлик, висунув голову з вікна й спитав:

– Кого ховають?

– Чорну Маньку!

– Я думав, якого міністра.

На цвинтарі пан Суслик виголосив промову, якою довів до сліз усіх присутніх жінок, після чого труну почали забивати цвяхами, а коли довелося спускати в могилу, то раптом помітили, що вона занадто легка.

– А, бігме, легша стала, хоч і з покришкою! – вигукнув Дзюник.

Звідки-незвідки взялися крук з котом і сказали: «Карр-мняв!»

– Тут щось не те, – похитав головою пан Суслик і, впавши на коліна та прискаливши око, почав зазирати в шпарки, бо ж кажу – столяр він був абиякий, а того й шпарок на палець не бракувало.

Всі заніміло дивилися на пана Суслика, й коли він заверещав, мов недорізане великоднє порося: «Вона порожня!», натовп охнув і почав хреститись. Якась бабця прошепотіла: «Я так і знала» і беркицьнула на чиїсь блискавично підставлені руки. Тим часом віко підважили. Труна була порожня.

– Та як же се? Та же ми її оцими-во руками… Та й бачилисьте всі, га? Як же се? – бідкався Дзюник, який перед війною спеціялізувався по чужих кишенях та квартирах, та, хоч і покинув те лепське заняття, проте й досі дуже переживав, коли десь траплялася крадіжка, щоб, бува, не подумали про нього. Через те він і був переляканий не на жарт – ану ж впаде підозра, що це він, Дзюник, поцупив з труни Маньку, бо чи ж не відомо всім, які то ласі грабіжники та злодії на покійникову руку, котрою можна геть усі замки повідмикати, а свічка з тлущу мерця, запалена в хаті, приреченій на грабунок, враз приспить господарів мертвим сном, а тоді тягни хоч подушки у них з-під голів.

Та його переляк був марним, бо тут хтось про комету згадав, а хтось – про запах сірки, який було чути в Маньчиній хаті, а ще хтось нагадав тії поголоски, що кружляли довкола Маньки уже віддавна – як вона кожної ночі з п’ятниці на суботу літає верхи на чорному цапові на Лису гору. Хоч і не всяк теє бачив, та багато хто міг щось до цього додати, бо досить лише спитатися про Маньку на чорному цапові, то знайдеться щонайменше зо два десятки таких, які присягнуть тобі рідною мамою, та ще й заведуть на те місце, де вона знялася в повітря, а сторож Гуглик обов’язково покаже рукав невмирущої маринарки, обсмалений кометою. Та не будемо докопуватись істини. Легенда каже, що Маньку забрав з труни дідько і що поховали труну порожньою. Як так, то й так. Але без поминок не обійшлося.

Бажаючих пошанувати пам’ять Чорної Маньки виявилося так багато, що не було іншої ради, як розташуватися в саду на траві. Кожен щось із собою приніс, всього тут вистачало, крім сліз та плачу. Як і заведено, згадували небіжку, старанно підшукуючи добрі слова. Самі собою вигулькували різні історії про Маньку, а що ті історії були здебільшого дуже веселі, то годі було втриматись од сміху, і сміх – спочатку ледь чутний, з-під долоні – поступово набирав сили, а під кінець уже перейшов у відвертий регіт. Збоку це все більше скидалось на вечорниці, ніж на поминки, але, гадаю, краще такі веселини, як силуване пригадування добрих справ, особливо коли того добра комусь відчутно бракувало.

Плакав один-єдиний Мицьо, та й то після третьої чарки. Плакав безгучно, десь із глибини грудей виповзало тихе квиління, а досягнувши вуст, завмирало і розчинялося в гомоні голосів. Це був здоровило років під сорок, працював у лазні. На роботі ходив у зеленій майці, зелених штанях і пантофлях, які вочевидь були різної породи. З’являючись на люди, вдягав ще зверху картатого піджака, в кишенях якого можна знайти речі на всі випадки життя – мило, цвяхи, задубілі шкарпетки, кольорові дротики, недопалки цигарок і таке інше, а ще великий кутній зуб загадкового кольору.

З тим зубом була ціла історія. У перші дні вересня 1939 року Мицьо відшукав на стриху облізлу драгунську форму, яку його дід носив ще за бабці Австрії, з превеликим зусиллям напнув її на себе і з’явився в такому вигляді у комісаріяті. Не забув навіть до пояса піхву од шаблі причепити. Там хутко зметикували, з ким мають справу, і ввічливо пояснили, що коли набиратимуть драгунський полк, то обов’язково повідомлять Миця. З того дня Мицьо у тій формі і днював, і ночував, щоранку пуцуючи на глянц чоботи, ґудзики і медалі.

Коли фронт наблизився до Станіславова і польська армія зайняли оборону за Рудкою, Мицьо виліз на стодолу й, озброївшись австрійським біноклем, єдиним недоліком якого була відсутність лінз, почав командувати з піхвою в руці, як справдешній генерал. Над ним пролітали кулі й снаряди,