Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

— Нічого страшного, янголятко, так уже судилося... Я не тримаю тебе на ланцюгу. Якщо, аби не втратити тебе, потрібен хлоп, що ж... Єдине, про що я прошу тебе, Алісо, — це ніколи мені не брехати.

— Я не брехала.

— Звісно ж, брехала. Тебе зраджують очі. Гайда накупимо шмаття! Еге ж, я знаю, як це не подобається твоєму псові! Скажи, нехай стереже хату й поводиться чемно!

Я переказала побажання Фред Жулеві, який уже дожовував ківі. І залишила відчиненим балкон — аби він міг ганяти мартинів, нічого не ламаючи, як це сталося минулоріч.

На вулиці, поки Фред розігрівала свій антикварний спорт-кар (за її словами, авто має грітися двадцять хвилин, перш ніж стартувати зі швидкістю 50 км/год), я зазирнула до готелю. Жуль стояв на балконі і не бачив мене. Поставивши лапи на парапет, він уп’яв погляд у бік вілли «Маріпоза», ніби виглядав Зібала де Фрежа.

*

У наповненій гудінням кабіні «Мазераті», на стоянці Довіля, у завалених одягом і взуттям бутіках ми говорили лише про нього. Я розповіла Фред усе, що знала про його життя за межами ресторану Ladurée: про чорні діри, про досвід у розведенні свиней, про йогурти з електродами та про бактерій-телепатів, які боролися проти забруднення. Не забула про жодний клаптик цього пазлу, скласти який докупи було дуже складно.

— Премія Femina 1983 року[34], — докинула ще один клаптик Фред.

Я здивувалася.

— То він ще й пише?

— Ні, лише слугує сюжетом. «Зібал, дитя зі смітника». Поки ти розважалась у вежі, я заґуґлила і натрапила на сайт Еліани де Фреж. Не хочу псувати тобі настрою, але у подібної матінки міг вирости або працелюб, або імпотент.

— Що ж, тоді він це майстерно приховує.

— Він дуже подібний до Ентоні Перкінса у фільмі «Психо». І собаки його обожнюють.

— Хочу зробити йому подарунок. Як думаєш, який у нього розмір?

— Manix стандартного розміру[35].

— Та годі тобі, я ж серйозно! Оцей кашеміровий светр якраз для нього!

— То він пробуде з нами аж до зими?! Принаймні випробуй його до того — а тоді поговоримо і про светр.

Я міцно обійняла її і поцілувала у шию — хотіла, аби Фред припинила бурчати. Раптом задзеленчав її мобільний. Коли Фред побачила номер, то відійшла подалі — і розмовляла у тіні дерева. Я бачила, як спохмурніло її обличчя.

За три хвилини вона повернулась і допомогла мені вибрати светр. Так само сипала лайкою і саркастичними зауваженнями — і все ж думками була далеко.

— Проблема з кимось із клієнтів?

— О, так... Нічого серйозного. То ти купуєш чи ні?

Я вирішила не наполягати. Між нами так було заведено. Коли вона не бажала порушувати певну тему, я вдавала, ніби мені було байдуже — і за це вона була мені вдячна. Уперше Фред довелося боротися з раком у віці п’ятнадцяти років: онкологи не могли повірити у впертість її організму і твердили, що вона помре, якщо не полишить курити. За цей час померло четверо лікарів. Щоразу, керуючи якоюсь благодійною вечіркою, вона обов’язково згадувала про них і підкреслювала, що її випадок цікавий радше Союзові ветеранів, аніж Міністерству охорони здоров’я. Тривалість її життя забезпечували залізна воля, щомісячні переливання крові, сеанси акупунктури, ралі «Сніг і Крига» та вітрильний Тур-де-Франс[36]. Час від часу вночі, піддавшись смутку, до списку цих ліків вона додавала й мене.

— Бери цей, жовтогарячий — він личитиме твоїм очам.

Але я придбала білий светр — хотіла посперечатися з нею, як завжди. Ніби все в нас було гаразд. Я вже починала думати, що імпровізація у вежі була передчасною. Адже останньою надією Фред було підібрати мене після невдалої спроби зав’язати стосунки із чоловіком.

— Слухайся мене, — заявила вона, перш ніж ввімкнути двигун «Мазераті».

— Звісна річ.

— Я наполягаю. Алісо, ти маєш право робити все, що заманеться, окрім одного: піддавати себе небезпеці заради когось, хто на тебе не заслуговує! Цього я не терпітиму. Коли він прийде, ти будеш на пляжі і брьохатимешся із псом. Хочу побути з ним трохи сама.

І Фред виїхала зі стоянки, підрізавши авто поліцейських. Коли ж вони ввімкнули сирену і наздогнали нас, вона показала свою карточку донора Сиротинця Управління поліції. Звісно, штраф виписали, але й подякували також. Коли Фред зважується на подібні провокації, я знаю, що ввечері вона відкоркує пляшку «Блек Лейбл» і що спати вночі ми не будемо.

Авжеж, я слухатимусь її. Раптом я відчула панічний страх: злякалася, що вона відступить, поступиться місцем, виховає собі наступника. Залишить мене у добрих руках — так, як колись мама вчинила з Жулем.

— Де ж він, той светр? — запитала Фред, коли ми прибули до готелю.

І я збагнула, що забула його у крамниці.

— Повернемося, кицюню?

— Ні. І називай мене «янголятком»...

Я сидів на Ле-Планш і спостерігав, як вони грались у хвилях припливу, не зважаючи на десяте повторення з гучномовця про те, що з десятої ранку до сьомої вечора собакам було заборонено перебувати на пляжі. Один із рятувальників на квадроциклі повернувся розгублений. Своєму колезі з біноклем — той із комфортом розташувався на даху лазень — він повідомив, що йдеться про Жуля та його сліпу власницю.

— Дам’єне, облиш: вона ж нічого не бачить! Бо знову нас лаятимуть у мерії.

Я проходив повз і заспокоїв рятувальників: вони нічим не ризикували. У жодній статті європейського закону від 2008 року не йшлося про те, що представники влади не мали права розлучати сліпого і його пса у разі одужання. Тож, власне, порушувати тут не було чого.

— О, спасибі, месьє!

— До ваших послуг.

Намет номер 113 був блакитним у червону смужку. Подруга Аліси сиділа у смугастому шезлонзі в купальнику, що наполовину закривав стегна (певно, такою була нова мода). Фред курила і читала «Ле Монд». Вітер виривав із рук шпальти, і Фред байдуже дозволяла їм розлітатись по пляжу, а коли гравці у волейбол приносили їх, безжально жбурляла до паки. Я привітався. Жестом рукою із сигаретою вона запросила сісти на сусідній шезлонг. Я струсив попіл і присів, сховавши голову в тінь.

— Що це за балачки про бактерії? — кинула мені Фред, поклавши газету собі на живіт.

— О, то Аліса вам все розповіла!?

— Без преамбул. Ринок збуту є?

— Авжеж, і величезний.

— Наприклад?

— Бактерія Deinococcus radiodurans може усувати зараження після радіоактивної катастрофи. Enterobacter усотує пестициди та перетравлює пластикові пакети. Thiobacillus роз’їдає