Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

скоро ліквідують, а коли дідусь Кароль запитав секретаря, що було буржуазного в його дослідженнях і патентах, його заарештували за провокацію, і таким чином його життя закрутило неймовірну петлю, бо коли він урешті вийшов, йому не дозволили оселитися в Мостицях, він міг лише провідувати там бабцю Марію тричі на місяць, і щоразу за спеціальною перепусткою, отже, щоб завершити той сумний сюжет, я скажу вам, що мій батько, який осів по війні у Ґданську й навчався тут у Політехніці, завжди, коли заповнював у особовій анкеті графу «походження», дуже нервував і страждав на безсоння, бо він писав «інтелігенція», і це була здебільшого правда, але досить було б дрібного доносу якогось хунвейбіна, щоб йому закинули замовчування фактів, а замовчування в той час було паскудною справою, отож батько дуже нервував під час безсонних ночей, аби ніхто не витикав йому тим ворогом народу в родині, тим випадком ліквідованого буржуазного інженера. — Ну, це вже зовсім, як із Грабалом, — засміялася панна Цівле, — тільки що він був ліквідованим письменником, а ваш дідусь Кароль — декласованим інженером-хіміком. — Так, це цікаве співставлення, — сказав я, знову зупиняючи маленький «фіат» на висоті Ракового торгу, — з огляду на неймовірну спадковість такого жеребу, бо бачте, коли генерал Ярузельський викотив на вулицю танки, я був молодим неопереним журналістом... — Можна я відгадаю, — не дала мені закінчити панна Цівле, — вони ліквідували вашу майстерню праці? — Точно, — тепер ми обоє сміялись, — і я вже ніколи не повернувся до фаху. — І тієї миті, любий пане Богуміле, нашу розмову перервали, і я не встиг сказати моїй інструкторці, як сильно та остання ліквідація вплинула на все моє життя, як сильно я завдячую генералам Барилі, Житі й Оливі[15], бо саме завдяки їм у мене була друкарська машинка, яку я виніс із будівлі «Солідарності», і завдяки їм, замість бігати по прес-конференціях, готувати бюлетені або дивитись, як Лех Валенса стирає на порох Анджея Ґвязду[16], саме завдяки тим генералам замість редагувати депеші й телекси я зміг написати свою першу книжку, якої, щоправда, — і на щастя — ніхто не хотів видавати, але яка й досі, любий пане Богуміле, лежить у моїй шухляді й нагадує мені про ті чудові миттєвості, ті наші перші великі канікули, той фестиваль свободи, те наше шляхетне захлинання вітром з моря, за яким прийшли, хай і не так швидко, неминуче багно політики, тортури буденних речей, поезія афер, епіка брехні, фестиваль нікчемності, словом, нормальне життя з кредитом і дебетом, але я не розповів про все це панні Цівле, бо на Раковому торзі, де два велетенські крани власне здіймали вгору совєтський танк Т-34, ветерани Народної армії, Громадянської міліції, Добровільних народних дружин і, мабуть, зо десяток споріднених організацій виявляли обурення, намагалися не допустити ліквідації пам’ятника, махали транспарантами «Вдячність визволителям!», «Не фальшуймо історії!», «Гідність і Правда», вибігали на гусеничну платформу, щоб оператори кранів не могли завантажити танк, лягали на неї, кричали, співали фронтових куплетів, розстібали, наче ексгібіціоністи, табірні смугасті роби; поліція втручалася мляво й виважено, ніби ті літні, посивілі люди розігрували гепенінг «Туга за Червоною армією», і виглядало це й справді смішно: ледве стягнули з платформи кількох огрядних дідусів і скомандували крановикам робити свою справу, як на гусеничний трактор уже видиралися наступні, часто немічні та кволі, тим часом водії в заблокованих машинах один за одним натискали сигнали, і це був несамовитий коментар, несамовитий галас, мов на футбольному матчі, хоча, скажу Вам, любий пане Богуміле, складно було розпізнати, на чиєму боці оті моторизовані вболівальники, що їм не подобається або що їх захоплює у тій виставі, Ви ж бо чудово знаєте, що в моєму бунтівному краї, столицю якого було зрівняно із землею, як і на Вашій батьківщині компромісу, столиця якої є одним із семи чудес світу, що в обидвох тих історіях і просторах переважна більшість людей не належала до ліквідованого класу, бо ніколи не їздила, як Ваш вітчим Францін, чудовим БМВ, не сідала, як мій дідусь, за кермо «мерседеса», не мала акцій пивоварні або хімічної фабрики, словом, не завжди й не обов’язково почувалася незатишно в легендарному горнилі революції, на мітингах, масовках і парадах, і, дивлячись на тих жалюгідних ветеранів, яких урешті витіснили до наріжника скверу, я подумав про ту Паскалеву фразу, в якій ідеться про нерівність: мовляв, вона доконечна й потрібна, але варто нам усім свідомо погодитися на неї, як одразу починаються утиски, яких світ досі не бачив, і, може, саме тому, любий пане Богуміле, той совєтський танк, що зрівняв усіх і уся, був для тих динозаврів не так символом їхньої втраченої влади, як знаком утопії, в котру вони вірили й надалі, і, може, тому чимало сигналів, що гучали біля Ракового торгу, були голосами двозначними, нерішучими. — Дах у них з’їхав, чи що? — прокоментувала панна Цівле. — Адже ті танки спалили все наше місто. — Тоді воно ще не було нашим, — відповів я, — але ви маєте рацію, в Середмісті, так само, як у Вжещі та Сопоті, ті танки каталися ще кілька днів після капітуляції німців, вони заїжджали на подвір’я, до крамниць, у костели, і коли вже не було що грабувати, давали вогню уламковими, а потім підправляли вогнеметними; траплялися й перегони, що ввійшли в легенду: отут, над каналом Радуні, лейтенант Зубов нагледів прекрасну Ґрету, негайно змінив курс і додав газу, отож Ґрета, не маючи іншого виходу, стрибонула в річку, а що тоді був березень, паводок і висока вода, течія підхопила її тіло, й вона щезла в отих сіро-бурих вирах, тим часом лейтенант Зубов, який в’їхав танком у канал, побачивши, що його здобич пропадає, вигнав бійців із машини й наказав їм бродити по пояс у воді й шукати дівчину, а сам обертав башту і з тієї злості гатив наліво й направо снарядами зі свого Т-34, і так завалилися фасад готелю «Ванселов» і кілька сусідніх кам’яниць, а також чудові будинки з лоджіями край вулиці Ірґартен, ну, а сам танк лейтенанта Зубова не зміг видобутися з річки, його витягли з Радуні лиш у сорок шостому і встановили тут як монумент подячності Червоній армії, хоча, мабуть, усе було б інакше, — ми врешті рушили з віадуку, — якби німці таки виграли війну і знову зайняли би Ґданськ, припустімо, восени сорок п’ятого, тоді в цьому скверику не було б ніякого совєтського танка, натомість фігурка прекрасної Ґрети, відлита з бронзи і з написом «Я зволіла смерть ганьбі», або щось подібне у