Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

би лізти у воду, — заперечив я, — а до того ж, як і завжди, стикаючись із хамством такого штибу, він не впадав у злість, однак у меланхолію. — А ви випустіть рибок із багажника, — порадив він тоді цьому вискочці з Познані, і хочу запевнити, — я урешті рушив на першій, — це було ліпше, ніж бабратись у тому болоті, бо коли водій «дасії» почув про рибок, він просто-таки побуряковів, йому заціпило, він люто копнув дверцята своєї машини, а потім рушив у наш бік, прудко, бігцем, але перекинувся раз, потім удруге, ми бачили, як він виповзає на берег ставка, по вуха вимащений намулом, але «мерседес» уже ніс нас шосейкою, батько змінив швидкість і сказав нам з братом: — Тепер ви бачите, чому не треба обганяти на поворотах. — Гарний урок, — сміялася панна Цівле, — я не дала б кращого, а ті ремонти й поломки — цілком, як в оповіданні Грабала, зараз, у якій же то було книжці? Ну, про безкінечне розкручування двигуна... — «Така прекрасна жалоба», — завзято підхопив я, любий пане Богуміле, — Францін щоразу шукав помічника, коли треба було потримати гвинтики. — Власне, — панна Цівле уважно глянула на мене, — вам теж доводилося це робити? — Ні, — ми їхали в черепашачому темпі вздовж невеличкого скверу, де два потужні крани намагалися підняти вгору совєтський танк — пам’ятник визволителям міста, — батько мав приятеля з гаражем і майстернею, однак той мешкав у Ґдині, тому коли треба було розкручувати двигун або длубатись у шасі, він їхав до нього на весь день і повертався у Вжещ останньою електричкою; з часом «мерседес» потребував ремонту дедалі частіше, дво- і навіть триденного, отож батько брав зі собою спальний мішок і канапки й ночував у майстерні, і лише коли закінчував усе, повертався додому автомобілем, змучений, у брудному комбінезоні, пропахлий соляркою, але мама тішилася вже не так сильно, як коли він заїхав на наше подвір’я вперше. — Як виглядають твої руки! — журилася вона, подаючи йому вечерю. — Ти годинами пролежуєш на цементі, — але батько, як і завжди, був оптимістом. — Скоро наші клопоти закінчаться, — відповідав він, — це всього лише питання терплячості, й ми знову поїдемо в гори. — Так, — не вгавала мама, — задля того, щоби ти знову провів тиждень з інструментами, а міг би вже вгамуватися, ти змучений, ми взагалі не мусимо мати машину, а зрештою, — клала вона йому руку на голову, — ми могли би продати її до музею. — Може, до німецького? — саркастично запитував він. — У них, напевно, вже є такі моделі, і то в значно ліпшому стані, бо ми, полячиськи, не маємо запасних частин, ми брудні, злі, п’яні й ліниві, ти знаєш, скільки я наслухався цього під час війни? — Ну, добре, — відповідала мама, — роби, як знаєш. — Тут, дорогий пане Богуміле, я мусив пояснити панні Цівле, що батько майже всю окупацію пропрацював по одинадцять годин на день у ремонтній автомайстерні, і завдяки цьому його не вивезли до Третього Райху на примусові роботи, бо та майстерня обслуговувала постачальні фірми й армію. — Роби, як знаєш, — відповідала мама, проте сама вона чудово знала, що батько не відмовиться від «мерседеса», адже цей автомобіль був для нього чимось більшим, аніж звичайним автом, і навіть ніж звичайним «мерседесом», ну так-от, коли на годину їзди врешті-решт почало припадати тридцять дев’ять годин ремонту, — вів я далі, доїжджаючи врешті до кільця Гуциська, — мама обурилась і сказала: — Я не сяду більше до цієї розвалюхи, — і, звісно, не сіла, а батько, коли вкотре відмовив стартер, захряснув дверцята, сховав ключі в буфеті й більше не торкнувся до машини, яка стояла під нашим садовим парканом. — Ну, і що було далі, — запитала панна Цівле, — вони не змогли домовитися? — Не змогли, — продовжував я, — бо кожен із них затявся у власному гніві і кожен мав свою слушність, тим часом «мерседес» нищили спека, дощі, сніги й морози, і впродовж наступних двох років він заростав, мов пароплав у висхлому річищі; кропива, пирій і лобода майже сягали даху, зловмисники вибили скла й викрутили панель із годинниками Боша, коти дзюрили на сидіння, діти повідривали дзеркала, значки й покришки, а решту зробили іржа та вогкість, аж урешті... — Вибачте, заверніть отут, — обірвала панна Цівле, — в цьому місті вже не можна нормально їздити, за годину ми не просунулися й на кілометр, — отже, я завернув, любий пане Богуміле, на кільці Гуциська, перед будинком колишніх комісарів колишньої Ліги Націй колишнього Вільного міста Ґданська, але це було не так просто: світлофори не працювали, рухом керували двоє молодих поліцейських, і вони не справлялися з цією транспортною рікою, з тим механічним стічним каналом, що напирав з усіх сторін світу; дзеленчали трамваї, гарчали сигнали ваговозів, машини посувались немов слимаки у спекотному повітрі останнього травневого дня, а я усвідомив, що це вже остання петля, яку я закручую на маленькому «фіаті» моєї інструкторки. — Хоч би метро тут було, — казала тим часом панна Цівле, — або виділена трамвайна лінія, або принаймні велосипедні доріжки, і чим вони там займаються? — зиркнула вона на понуру брилу міської ради. — Я і справді не знаю, — повернувсь я до теми, — але раніше їх цікавили хоча б останки автомобілів, бо коли «мерседес» третій рік поспіль простояв під парканом, порослий диким виноградом, наче величезна бабка з порожніми очницями від фар, до наших дверей постукав чиновник із відділу естетики й наказав усунути цей бридкий мотлох, — як він зволів висловитися, — бо його вигляд згубно впливає на самопочуття мешканців міста; і це був кінець, — додав я, завертаючи нарешті з Гуциська в Нові Сади, — кінець епохи «Мерседеса» в нашій родині, як то мовиться, повний привіт; автомобіль перемістився на звалище, де серед старих локомотивів, кранів, рихтувань, цистерн і залізничних рейок чекав на свою чергу до гігантського преса, а батько сховав водійські права й ніколи більше не говорив ні з ким на автомобільну тематику. — Він капітулював, — сказала панна Цівле, — я розумію, як він почувався, але ті кілька років мали би бути для нього справжніми канікулами. — Авжеж, — відказав я, — ні раніше, ні потім я ніколи не бачив його таким щасливим, пожвавленим, це були його сонячні дні, справжнє свято, компенсація за змарновані літа й ілюзії, бо треба знати, — мені вдалося виїхати на середню смугу, — що перші повоєнні роки були для нього дуже важкі, дідусь Кароль належав до так званих ворогів народу, і на фабриці, куди він зголосився одразу по війні, сказали, що ліпше б він загинув у Аушвіці, бо тепер буржуазні інженери нікому не потрібні, реакційну науку