Шевчук Валерій - Око прірви, Шевчук Валерій

— Не треба надмірно перейматися видимими речами й словами звар'ятілих.

Павло спинився, виструнчився й подивився кудись углибину.

— Я з цього місця не відійду, — шепнув він. — Сказало мені так серце, коли ступив на цей острів, і тепер серце каже: не відійду.

— Хочеш залишитися між Микитиних учнів? — спитав я.

— Ні, — тихо відповів Павло. — До завтрашнього ранку не доживу. — Він озирнувся перестрашено, перевіряючи, чи хто нас не підслуховує. — А ви, брати мої, швидше тікайте, коли зможете. Бо, ще коли ступив на острів, обійняв мене жах. Обійняв і не покидає. Не відаю його причини, але він у мені як грудка землі. І весь час відчуваю запах землі. Ти, брате Созонте, маєш великий розум, отож думай не відкладаючи, як звідсіля вибратися. Не гаючись!

Дивився на нас розширеними голубими очима, і щока його почала тіпатися.

— Заспокойся, брате, — м'яко і спокійно сказав Созонт. — Доживемо до завтра і всі разом звідсіля відійдемо. А там, у вільному світі, помолимося за цих нещасних: хай помилує їх Господь і хай повірить у їхні молитви. Ляж спочинь, брате Павле, або пройдіться островом із братом Михайлом, бо маю сьогодні дописати житіє святого. Не зробили ми їм нічого лихого, і вони це відають, чому б мали на нас поставати…

— Гаразд, брате Созонте, хай буде як кажеш, — мовив покірливо Павло. — Але нікуди з цього місця йти не бажаю. Спочину після молитви, щоб знову її почати. За твоєю і вчених мужів наукою.

— Хай почує тебе Господь, — тепло сказав Созонт.

Павло ліг, а я вирішив пройтися островом — закортіло раптом підійти до Ока Прірви і все там обдивитися. Принаймні бажав звірити, чи немає там прив'язаного до берега чи дерева мотуза. Зголошувати про свій намір я чомусь не захотів, тож рушив мовчки у глибину острова.

Сонце вже пекло. Стояло досить високо підбите, і від того по-особливому пахло зело, трава й листя. А може, й земля, як здавалося Павлові. Завжди любив сонце, бо наливало тіло бадьорістю і робило мене охочим до праці. Ще тоді, коли переписував Пересопницьке Євангеліє, як притомлювався, виходив на сонце і брів без напрямку в розлив зела, трави, квітів та дерев, брів, майже засліплений густими потоками проміння, що пахло житом, духмянощами цвіту й пряним подихом бур'янів. П'янів од того повітря та пахів, душа дивно розпросторювалася — відчував себе розлитим у повітрі, розм'якшеним і певною мірою розчиненим у сонці — якесь святе торжество виходило із серця. Зір летів у глибину, зупиняючись на далекому дереві чи на хмарі, і ступні мої майже не торкалися землі. Перебредав луга, що смарагдово палав, і яскраві жмури від води радісно сліпили мене. Роззирався, чи нікого не видно, бо є між нашого люду багато людей, котрі засуджують купання чи оголення тіла, — повільно роздягався, і тіло моє починало співати під небом, наливаючись золотою напругою, як глек джерельною водою. Відтак надав із берега у воду, поринаючи у зелену товщ і не заплющуючи очей, — довкола хитався дивний світ водоростей і риб, котрі підпливали до мене й безбоязно торкалися писками, ніби цілували. Ставав ногами на пісок, ворушачи руками, щоб утриматися, а тоді вибухав тілом на поверхню, щоб ще раз засліпитися сонцем і ще раз од нього благословитися. І крізь плівку води на очах бачив, як сміється світ — великий, чудовий, широкий, зелений, повний соку, життя, адже між трави не було й клаптика землі, щоб там щось не повзало й не ворушилося, а в повітрі вільно ширяло моторне птаство — світ, у якому я був живою часткою також. Плив повільно, відчуваючи, як здригається плоть від водної прохолоди, змішаної із сонячним теплом. Зрештою, виходив із води, відчуваючи, як останні клапті утоми спливають від голови й переходять у хмари у високості. Вдягався і лягав простолиць до неба. Впливав у голубе світло, і голубе світло вливалось у мене. Ставав легкий і майже безплотний, а навколо натхненно розривались у співі цвіркуни. Розривали натхненно горлянки у голубому безмежжі й жайворонки, трава оторочувала голову, руки, тулуб, погойдуючи голівками, повними насіння.

Зривав травину і закушував, смакуючи холодкавим солодким соком і вистежував обриси хмар. Тоді заплющувався й відчував, що сонячне проміння, мов ті безбоязні рибки у воді, обціловує мені шкіру. Відтак приходив до мене мир: святий, сокровенний, і з таким миром у голові, серці та на вустах я, заплющений, бачив нову сторінку, ще чисту й світлу, осяйну, на яку мав посіяти насіння літер та слів і змережити її лініями та образами рослинного світу. Накреслював подумки рамку, і та рамка починала заростати зелом, бо хоч і списував я печальну з печальних історію про того, хто, принісши на землю науку любові, мусив відстраждати за те важкою тиранською смертю, але не була та історія в похвалу смерті, а в похвалу життя, адже той печальний сіяв зерно любові не для того, щоб поклонитися небуттю, а щоб смерть попрати. Через це і я сіяв на білому полі зерно літер, у кожній з яких було сховано для проросту ростка, котрий конечно мав про рости і не деінде, а таки в цьому світі, в цих людях, що їх прислав колись сюди Господь, у їхніх головах та серцях. І вже тоді я думав та й тепер думаю, що, коли б хотів Бог для світу смерті, його, світу цього, давно вже не було б. Тоді зігнивала б не плоть зерна, а ростки, а плоть перетворилася б у камінь, тоді б не творилися парості в такій безконечній множинності, яку нездатний перерахувати й оглянути людський розум. Тоді б не ховалася віща таїна і Божий закон у кожній зернині, яку вигріває сонце, ніби пташка яйце, а те сонце, і зерно, і пташині яйця, і насіння тварин та людей спеклися б і зів'яли, а живий світ перетворився б у мертвий пісок. Отже, і я, думалося мені, також ніби плекач насінини, духовного плоду чи яйця, і тепло для його проросту не може давати смерть, тільки сила животворяща. Відтак і моє Пересопницьке Євангеліє, мальоване й переписуване мною, подібне до однієї з насіння у торочці трави життя, подібне до зерняти у яблуці світу, а я сам — тільки струмент його творення, не творець — творить його той, котрий діє у законі вічності. Тому не переконає мене жоден Микита, що творив я плід свого життя не із спонуки, не із волі Всевишнього, а зі спонуки та волі нечистого, бо не може бути нечистого у чистому замірі і святому акті творення, відтак не Бог і не Творець хоче згладити і знищити цей світ, у який він уклав стільки своєї любові, а таки нечистий, котрому не потрібні ані світ, ні високі помисли, ані краса, ні таїна вічності.

Із такими думками дійшов я до озера й завмер, задивившись на заводь. Величезне око лежало, наполовину оточене берегом острова, а наполовину ріденькими, витнутими із купин деревцями, що були ніби вії того ока. Тоскняво дивилося в голубий розлив неба, і в ньому не грало й не сміялося сонце, як грає і сміється у чистій воді. Не було на озері, чи заводі, хвильок та жмурів, не ряботіло воно, а ніби застигло у вічній, похмурій мертвоті, виточуючи від себе нуднуватий, тлінний запах, несильний дух падлини. І дивлячись на те Око, я відчув, як поступово починають умирати в мені щойно пізнані радість та торжество, і тепла згадка про щасливі дні мої, і щира та яскрава душевна наповненість. Відчув, що мертвію, темнію, сутенію, коцюбну, дуплію, порожнє моє нутро запливає густішим та густішим димом. Зирнув на траву під ногами: рідка, напівзів'яла, з покорченими і зісохлими кінчиками. Листя на деревах так само не тужавіло, виблискуючи глянцем, а німо повпускалося, ще не зів'яле, але й не соковите.

Я пішов уздовж берега, опустивши голову, — продивлявся смужку між землею та водою.

— Чого так замислився, брате Михайле? — почув не сподіваний голос і аж стрепенувся.

Під деревом стояв, обіпершись об стовбура, Симеон. Обличчя мав видовжене, худе, навіть виснажене, а очі світили ся розумно. Затвердив собі це помічення: очі в Симеона розумні.

— Думаю про те, що сказав мені святий Микита, — мовив я. — Та й великої сили проповідь проголосив.

— Воістину, — сказав Симеон. — Через це й прийшов подивитися на Око Прірви?

— Через те, — зізнався я. — Незбагненну силу воно виточує. Що в ньому таке?

— Згоден із тобою, — мовив Симеон. — Часом думаю, що Бог поклав його тут як символ життя земного. Я й сам сюди приходжу, щоб помислити.

"Символ життя земного, — подумав я. — Темна людина так не скаже! Темна людина не усамітнюватиметься, щоб помислити".

— Що ж при тому відчуваєш? — спитав.

— Мабуть, те, що й ти зараз, — сказав Симеон. — Про зріння мертвого світу.

— Чи довго живеш тут, брате Симеоне? — спитав якомога байдужіше.

— Про це вже запитував Созонт… Давно, — відповів Симеон.

— А до того ким був? — спитав.

— Грішною й недостойною людиною, що колотиться у світі і вбиває собі душу, — мовив смутно Симеон. — Але Бог послав мене до святого, і той прозрів мою тьму. І покинув маєтки, тлусту їжу, зваби й принади світові, жінку свою прегарну, перестав дбати про завтрашній день, про вигоди для тіла та й пішов із Микитою вузькою дорогою.

— А як святий із учнями віднайшли це місце?

— Пустились у перегринство без напряму й мети, а покладаючись на скерунок Божий. Це й привело їх сюди. Йшли просто: вперед та вперед, нікуди не збочуючи, і назад не повертаючись, і не озираючись, бо знали, що сталося із жоною Лотовою. Адже Содом і Гоморра, брате Михайле, сам знаєш, — також символ світу нашого, і тільки Лота з родиною вибрав Господь, щоб вивести з нього. Озирнулася жона Лотова й перетворилась у соляного стовпа. Ішли вони, як розказують, довго, зупиняючись тільки коли ніч падала, і ніколи в селах чи містах, а де виходило.

– І зупинилися тут, — спитав я, — бо звідси далі нікуди йти?

— Отож! Саме такого місця й шукали. Щоб нікуди було йти не повертаючись.

— Дивовижно! — сказав я. — Чи можу розповісти це Созонтові, щоб записав як одне із чуд святого Микити?

— Як собі хочеш, — мовив Симеон. — Ми відкриті духом і нічого не приховуємо. Хоч, коли по правді сказати, гадаю: марну річ творить брат Созонт, бажаючи оповісти про нас світові. Слави ми не шукаємо, звіщення про себе розносити не прагнемо, віддали-бо себе у волю Божу. Теперішня наша мета: йти далі не зупиняючись і не озираючись, щоб не перетворитись у соляного стовпа, але вже не плотською стежкою, а духовною, повітряною, все вище й вище, доки до сягнемо сподіваного, немилосердно вбиваючи тіло своє тлінне, бо все, що тлінне, хай стервом стане, покормом для хробацтва, дорога наша — до вічного та блаженного.

— Чи не для нагадування про соляного стовпа поставив стовпа свого святий? — спитав я.

— Добре мислиш, брате, — сказав Симеон.