Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Отже й бридкість моя також стандартна. Ідею стандартності закладено в суть людини і тут ніде дітися. Візьмімо, наприклад, модниць. Слідування за модою — це не більше, як вдягання у найпопулярнішу в даний момент уніформу, тобто стандарт. Наслідування моді — влягання стандартові нового, хоч не менш масового типу. Слухання масової музики — влягання одному стандартові, а класичної — іншому, може, менш масовому. Отже, від стандартності людина втекти не може, коли вона не божевільна і не дивак. Але й божевільні мають свій тип стандартності, а диваки свій. Через це я й кажу, проживши добрий кавалок життя: стандартність — не вада, а призначеність людини, як істоти за природою своєю стадної. Суть держави в тому, щоб цей стандарт механізувати, впорядкувати, а з людей створити слухняних роботів, задоволених своєю роботністю, аби менше мати з ними клопоту. Для цього вона створює систему законів і жорстоко бореться з тими, хто ті закони порушує. Чинить насильства, отже вона — зло, але зло необхідне. Виявляє злочинців, а для того, щоб це робити і тримати злочинців, тобто переступників її застанов, у вузді, створює особливу касту злочинців, але цього разу злочини їхні освячуються законом: поліцію, тюремних наглядачів, катів, і вони мають ставати куди більшими злочинцями, щоб тих перших перемогти й побороти, інакше суспільного ладу не досягти. Це все речі прості, бо вони торкаються не духу, як колись любили казати, а тіла, фізіології, коли можна так висловитися, суспільства. Так чинить держава утилітарна й демократична, бо знову-таки ніде дітися. Отже стандартність, як визначив, людської фізіології — теж річ конечна і проти неї не протестую, такий протест був би цілком безглуздий. Однак протестую проти стандартності в дусі, бо саме в дусі людина раз назавжди дана і ні до кого не подібна. Отут мені й хотілося б поміркувати про гріх нетерпимості. Багато про це думав, багато перечитав книжок і можу дозволити собі висловитися. Люди зводили ідолів, бо щось відкривали у світі, а це своє відкриття перетворювали в абсолют. Відтак ідол ставав божеством, який стандартував їх у дусі. Згодом люди починали бунтуватися проти ідолів, бо стандартизація у дусі їх нищила морально, а натомість відкривали й ставили собі нового ідола, і це було як у пісні про попа й собаку — пісні без кінця при постійному. її повторенні. Один чоловік це зрозумів — то був Ісус Христос. Він сказав: "Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю над злими і над добрими і дощ посилає на праведних і неправедних",— тобто він заповів терпимість у дусі. Але прийшли його учні й перетворили ту науку в ідола, придумавши інквізицію (римо-католики) чи тюрми-монастирі (російське православ'я) — гріх нетерпимості побив їх, віру і вчення їхнє, бо вони більше ненавиділи, як любили, а тих, хто думав інакше, нещадно нищили. Отже й вони побудували ідола, і цей ідол мав колись упасти. Прийшли комуністи й проголосили світле царство на землі, повне справедливості й достатку. Але в ім'я свого ідола залили землю кров'ю тих, хто не вірив у їхню казку. Прийшли фашисти і проголосили культ сильної, мужньої людини й вибраного народу з таких людей — і так само в ім'я ідола свого залили землю кров'ю тих, котрі під їхній ідеал не підходили,— отже усіх їх побив гріх нетерпимості. Цей гріх страшніший усіх записаних у моральних кодексах, бо передумовою його — стандартизація у дусі. Тому й падають усі ідоли; мені чомусь завжди здавалося, що слово "ідеологія" походить від "ідол", а не "ідея" — його й треба було б писати "ідологія", а в основі будь-якої ідології — гріх нетерпимості. Страшно мені стає, коли про це думаю, бо часом здається, що світ загине не від чого іншого, як від гріха нетерпимості. Здається, що гріх нетерпимості — це і є диявол, коли вже казати про його персоніфікацію. Диявол не спокушає окрему людину, він спокушає народи ідологіями, гарними в початках своїх, як принадний у початках будь-який гріх, але жахливими в наслідках, бо жахливий у наслідках будь-який гріх. Цей же — передусім — отоді й находить на той чи інший народ чи й групи народів ідо-логічний сказ. Народ в ідологічному сказі самознищується і нищить інші народи, або ж заражає їх своєю хворобою. Коли ж ідологія поглинає не один, а багато суспільств та націй, з'являється всесвітній сказ, тоді й відбуваються на землі жахливі війни та змагання — світова революція.

Епізод перший.

ІВАН МАРКІЯНОВИЧ ТА СТЕПАН ВІТЛИЧНИЙ

Мій батько з'їздив до свого приятеля у Києві, і я невдовзі опинився на Дарниці в робітничому гуртожитку, наповненому простими хлопцями, з якими в перші часи намагався бути на їхньому рівні: розмови про роботу, футбол, дівчат, гра у шахи, доміно, спільні вечері часто з випивкою — до речі, від цих випивок у гуртожитку висів своєрідний сопух, який звідтіля не вивітрювався. Працював я на бетонному заводі, наша бригада виготовляла панелі для перекрить будинків, балки і таке інше. Робота й справді була не легка, як і в кочегарці, але я швидко втягся, бо вже мав кочегарський гарт. Заїдало мене інше: духовна самотність. Тільки тепер я відчув, яке це благо мати таких приятелів як Славко, Артур чи навіть Лариса. Дівчата, які були навколо, мене не приваблювали, як надто елементарні, хоч деякі з них і пускали в мій бік бісики. Я знайшов собі розвагу у вихідні: сідав у 27-ий трамвай і безконечно довго їхав, розглядаючи перехожих — здобував при тому, як називав, "острівець тиші в.душі". Було заколисливо м'яко їхати отак, коливаючись разом із трамваєм, стежити за калейдоскопом облич, що пропливали за вікнами, напівмріяти, відчувати тепло, бо вже був грудень, земля вкрилася подекуди клаптиками снігу, висіріла й трава, а безлисті дерева нерушно погрузли у глибокому сні. Кінцевою метою моєї мандрівки був кінотеатр "Київ" чи "Панорама", де я змішувався з людьми й дивився зарубіжні фільми — особливо подобалися мені італійські неореалістичні, які тоді ще йшли. А потім, схвильований і розмріяний, повертався назад. Інколи забрідав у бібліотеки й сидів там, читаючи, у більші й поважніші мене не пускали, як людину, що не вчиться, і без вищої освіти, а в менших усе було гаразд. Особливо часто я заскакував у свою районну бібліотеку, де бібліотекаркою була старша за мене дівчина з пишною кучерявою (як у баранця) кучугурою волосся і з досить сірим обличчям. Звали її Тамара, і я з нею заприязнився, бо й вона була начитана, правда, говорила виключно російською мовою з якимсь милим шепе-лянням: не вимовляла "р" і "с". Я навіть провів її раз додому, по дорозі вона безперестанку тараторила про якихось московських та ленінградських акторів і про кіна, в яких ті знімалися; книжки, якими вона захоплювалася, були також московських та ленінградських авторів, і от уперше, йдучи поруч цієї виключно чужої мені дівчини, я незмірно затужив за Ларисою й подумав, що ми з нею повелися таки зажорстоко й не розібралися з нею доладу, я ж, виявляється, її таки люблю. Але ця любов була в мені, як спогад про далеку, напівзабуту осінь, ніби все відбувалося не місяць тому, а років з десять, в осінь із смутним присмаком прозорого повітря, настояному на жовтому листі, а я ніби був людиною, котра вже відчувала старіння. Отож, провів Тамару до її дому; вона, певне, сподівалася, що я, як це чинять московські чи ленінградські актори, у своїх недолугих кінах, поцілую, навіть потяглася до мене, але я чемно з нею попрощався й пішов у свою самотність, повен неясної туги й каяття — відчував себе поки що в цьому місті гостем. І от тоді я згадав Богдана Горбача зі Львова, згадав, що він назвав мені ім'я якогось Віт-личного, згадав навіть вулицю, на якій він живе, хоч номер, як і номер телефону, звісна річ, забув. Йшов від трамваю до гуртожитку й думав, що потелефонувати тому Степанові Вітличному не штука: набрав 09 і телефона мені напевне скажуть, але як бути з батьковим наказом опуститися на дно, зануритися в мул і перечекати. Бо коли той Степан знає Богдана Горбача — це значить, що й за ним ведеться стежа, тож моя втеча до Києва не матиме ніякого сенсу.

Зайшов до гуртожитку, хлопці з моєї кімнати зустріли мене радісним гомоном: випивали. Я змушений був сісти до столу, випити, слухати п'яне варнякання, пересипане матюками й масними анекдотами, сам щось варнякав у їхньому стилі й реготав із тих анекдотів, хоч мені було зовсім не смішно, бо в душі моїй завмер смутний звірик із широко-розплющеними й скорботними очима, і той звірик не пускав хмелю в моє тіло, не впускав у мозок тих анекдотів та варнякань, і мене було ніби два: один із оболонкою отакого підхмеленого простого робочого хлопця, а другий поважний, насторожений, смутний, наповнений спогадами про осінь, що була ніби десять років тому, про Ларису, з якою, може, ніколи вже не зустрінуся, думками про те, що річкове дно й намул мене зовсім ні від кого не рятують. Не мав претензій до цих хлопців, вони були по-своєму непогані, але мені з ними було нецікаво. До речі, вони теж відчували це, і між нами, незважаючи на всю нашу добросусідність, все-таки стояв паркан. Що це й справді так, я переконався, бо один із них, старший за мене років на десять, якось підійшов підхмелений і сказав:

— Дивлюсь на тебе й думаю: ти між нами недовго пробудеш.

— Чого це? — здивувався я.

— А того, що не такий, як ми!..

— Брось, Коль,— навіть під мову його підробився.— Чи в мене руки, ноги, плечі й голова не такі?

— Руки, ноги, плечі такі, а голова ні! — сказав Коля.

— Вуха не так ростуть?

— Звивини іначе розположені,— відповів Коля.— Думаєш, не бачу? — він якось характерно змружив очі.

— Чудак ти! — плеснув я його по спині, хоч чудово відав: він каже правду.

— Може, й чудак,— сказав, так само примружуючись, Коля.— А ти серед нас недовго будеш. Я старший і от що скажу: не валяй дурака, а вчись!

— Я й збираюся.

— Тож. Я не такий дурак, як ти думаєш!

— Але Бог з тобою, Коль! — вигукнув я щиро.— Ніколи про тебе погано не думав.

— То хай буде,— засвітився Коля.— Давай п'ятак! Може, колись спомниш: був такий бетонщик Коля.