Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Ближче було до Артура, і я пішов до нього, коли почало сутеніти. Але зайти до хати не дала мені Аллочка, Артурова сестра. Саме ота моя перша любов, яка, правда, давно в мені погасла. Я тільки зайшов у хвіртку, коли розчинилися двері, так ніби вона чекала на мене — дівчина з рішучим виразом стала напроти мене.

— Що це у вас за конспірації? — спитала вона.

— Та ти що? —здивувався я.

— Думаєш, я дурна? — показала дрібненькі, як у хижачка, зубки Аллочка.— Чому Артур палив якісь папери?

— Це ти в нього спитай!

— А по-моєму, все це ти. Ти втягнув його в якесь нечисте діло.

— Та Бог з тобою, Аллочко! — сказав я.— Артур вдома?

— Мене уповноважили батьки,— офіційно сказала Аллочка,— та й від себе я кажу: не ходи більше до нас.

— Виганяєте зі свого дому? — ошелешено спитав я, покриваючись червінцем.

— Не виганяємо, а просимо до нас не приходити і Артура залишити в спокої. Бо ти його підведеш під монастир.

Дивні речі говорила ця колишня моя любов. Артур був між нас найактивніший, ніби й командир наш; і от тепер маєш: мене женуть із його дому, ніби він вівця, а я вовк.

— А Артур знає, що ви мене проганяєте?

— Йому батьки категорично заборонили мати з тобою діло.

— І він вислав тебе це мені сказати?

— Як бачиш,— сказала Аллочка.

— Гаразд,— згодився я спокійно й придивився пильніше до неї.— Чого ти до мене така зла?

— Бо нема чого бути доброю.

— Що ж, і це можливо,— мовив я.— Передай Артурові привіт!

— Залиши собі,— відрізала Аллочка і знову показала дрібні, як у хижачки, зубки. І стала ніби тхореня, люте, а може, й перелякане. "Господи,— подумав,— і я міг її любити?"

— Що ж, Аллочко, бувай! — сказав я.— Будь певна, твого порогу я не переступлю.

— Зробиш послугу,— сказала Аллочка, і я вийшов із цього двору. Щоки в мене палали, хоч я й ні на йоту не вірив, що саме Артур вислав її прогнати мене від їхнього дому. Можливо, його просто нема тут, і вони використали цю нагоду. На душі в мене було бридко, і я поспішив до Славка, хоч день увіч був нещасливий і ліпше було нікуди більше не ходити. В Славка Артура я не застав, але тут чекала мене інша несподіванка: він був не сам, а з дівчиною. Дівчина така собі, сіренька, з кісками,— вони сиділи за столиком, і Славко вчив її грати у шахи; очевидно, це була та сама, що про неї сказала якось Лариса, та й Славко про неї натякав. Але очі в дівчини були гарні — теплі.

— Я про вас знаю,— усміхнулася дівчина, усміх у неї теж був гарний — теплий.— Славко розповідав. Мене звуть Люда.

— Артура не було? — спитав я.

— Пішов у гості до мого дядька,— сказав Славко.

Я полегшено зітхнув. Отже, Артур не посилав сестри виганяти мене зі свого двору, Аллочка просто збрехала.

— Хочеш кави? — спитав Славко.

— Хочу,— я зморено впустився на стільця.— Втомився сьогодні.

— Не дивно з вашою роботою,— мовила Люда.— Піду приготую.

Вийшла, а Славко поставив до мене очі.

— Щось сталося?

— Звільнили з роботи. Сказали, що організовував у кочегарці притон.

Славко присвиснув.

— Аж так! — сказав.— Що думаєш робити?

— Те, що кожен безробітний. Шукати нової роботи.

— Але для чого їм це треба? — спитав Славко.

— Для гри,— відказав я.— В кота і мишей. Коли є кіт, то треба як не наплодити, то придумати мишей. Знаєш, я ліпше піду!

— Ну, ні,— сказав рішуче Славко.— Вип'єш кави. Як тобі моя дівчина?

— По-моєму, славна. Але Лариса теж була славна.

— Ну, в тебе сьогодні чорний гумор.

— Як ніч,— сказав я.— Через це й піду, Славку. Поп'єте каву вдвох!

— Е, ні! — заперечив Славко.— Коли хочеш, відішлю її. Скажу, що в тебе неприємності і нам треба поговорити. Вона зрозуміє...

— Гаразд,— упокорився я.— Питиму каву.

І поки готувалася кава, я розповів пригоду із Аллочкою. Славко, за своїм звичаєм, залився реготом, аж головою водив.

— От тобі й Аллочка! — сказав крізь сміх.

— О, у вас весело,— мовила Люда, заносячи тацю з кавником, цукорницею й трьома філіжанками.

— Розповів анекдота,— сказав Славко.— Але його при дівчатах не розказують.

— Ніколи б не подумала про вас такого,— мовила Люда, тепло освітлюючи мене поглядом.— За Славковими розповідями, ти серйозний.

— Але ж, Людочко,— сказав Славко.— Анекдота розповідав я, а не він.

— І сам сміявся? — звела брову Люда.

— Ну да, як гуморист третього сорту. Славко героїчно мене підтримував, я був вдячний за те.

— Він трохи пустосміхі Славко, не вважаєте? — зауважила Люда.— Але мені це в ньому подобається.

Ми пили каву, теревенили, але я все-таки відчував, що тут зайвий. Бо там, де двоє, він та вона, третій завжди зайвий. А між ними уже з'явилася та таїна, яка так чудово сполучає людей різної статі. Через це я висидів якийсь час і попрощався, вони мене не затримували, хоч Славко співчутливо на мене поглядав.

Я йшов у темряві, розсіченій ліхтарями й думав: це добре, що мої приятелі не самотні, легше буде їх покидати. Артур від якогось часу сприязнився із Славковим дядьком, хоч між ними й була немала вікова різниця, а Славко мав приятеля ніжного. З нас трьох самотній залишився я. Зрештою, у стосунках із дівчатами, з Аллочкою чи Ларисою, в мене ніколи не виникало тієї таїни, яку я помітив сьогодні у Славка і Люди; очевидно, самотність — мій талан. Була пізня осінь, листя на деревах майже опало, і я думав, що листя моєї юності також опало. Був, сьогодні, може, надмір дорослий, а через те й смутний.

Увійшов у свою вулицю, темну й безліх-тарну, небо світило зорями, але місяця не було. Місяць моєї юності також зник, як один із осінніх листків, і я з того не жалкував. Проходив повз освітлене чиєсь вікно, зазирнув у нього й побачив, як мирно вечеряє родина. Чоловік сидів у сорочці із розстебнутим коміром — зосереджено посилав ложку за ложкою до рота. Дівчинка неуважно копирсалась у тарілці й дивилася замріяно бозна й куди. Опасиста жінка стояла біля столу, спершись на спинку стільця і щось розповідала.

Я пішов далі і раптом згадав "Касандру" Лесі Українки, згадав слова Андромахи, які раптово вразили мене, бо засіли в душі гвіздком: "То що, Касандро, доволі з нас уже тієї правди, зловісної, згубливої, так дай же нам неправдою пожить в надії, ох, як я втомлена від тої правди! Ох дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро!"

Чи Андромаха те сказала, чи я?

Але ні, щось у мені збунтувалося від тих слів, щось їх заперечило, відштовхнуло — не був я ще ані такий утомлений, ані вичерпаний, хоч згодився тоді, у розмові з батьком, "опуститися на дно". Згодився забитись у мул, заплющити очі, як це свого часу зробив і батько мій, і придумати для себе мрію й сон. Тішити себе тим сном і мрією, аж поки не увійду у вічний сон і вічну мрію.

Ні, я ще не був до того готовий. Був вигнаний, покинутий, самотній, душа в мене плакала, темрява мене обступила, зорі наді мною кришилися й падали, а я думав, що все це дочасно. Що я не хочу ще ні сну, ні мрії, вічних і не вічних, а хочу дивитися на світ широко розверстими очима. Хочу прокинутися, і хай у вікні моїм постане велике червоне сонце. Хай розіллє кімнатою червоне золото, хай дивно прикрасить речі, хай згадаю я золоту кімнату Верлена, хай заграє оте сонце на склі фотокарток і хай стане воно золотим генієм, чистою й чудовою музикою, за яку, може, й варто віддати життя — за можливість її сприймати й мати.

Щось у мені вмерло, а щось народжувалося. І диво дивне зі мною учинилося — я вже не належав цьому місту, а мене повабило своїми таїнами інше, незнане, велетенське, в якому так легко загубитися й пропасти, як у найбільшій пустелі, але яке дише й живе не так, як це мале, тихе, напівзаснуле. Мені здалося, що я чую голос рога, сопілки, гітари, гусел, псалтиря, флейти та всілякого роду музики. Чи ж упаду я і поклонюся золотому ідолові, якого поставив ще цар Навуходоносор? Бо той, хто не впаде і не поклониться, тієї ж хвилі буде вкинений до середини палах-котючої, огненної печі.

"Я не потребую відповідати на це слово,— сказав подумки,— бо мені ще не пора. Коли мій Бог, якому я служу, зможе врятувати мене з палахкотючої огненної печі, то він врятує і з твоєї руки, о спруте! А якщо ні,— сказав я, нехай буде тобі, о спруте, знане, що богам твоїм я не служитиму, навіть коли заб'юся в мул, затулю очі й вуха й перестану їсти щось інше, як мул, і пити щось інше, як збовтану воду. А золотому ідолові, о спруте, якого ти поставив, не буду вклонятися!"

Я підійшов до свого дому. Він палав одним вікном. Крадьки підступив до шиби й побачив батька, який сидів за столом, облитий рівним, жовтим і трохи міражним світлом і читав Біблію. Можливо, притчу про трьох юнаків із палахкотючої, огненної печі.

ЧАСТИНА ДРУГА

ПРЕАМБУЛА

Відверто кажучи, хотілося б закінчити описом тієї чудової осені 1964 року, чудової, незважаючи на всі переживання і пристрасті, бо, здається, це був єдиний час, коли я по-справжньому жив, хоч і пізніше в мене було чимало такого, що варто згадати, і я це спробую зробити, але не обіцяю цільності оповіді, здається, що будуть лише епізоди. Пишу все це по суботах-неділях, бо відпустка пішла на писання першої частини; може, цим і пояснюється більша цільність її і певна фрагментарність другої. Свідомо ніде не називаю свого імені й прізвища, бо навіщо вони, коли я стандартна людина. Стандартним людям узагалі треба відмінити ім'я та прізвище, як це роблять в'язням; якось бачив на цвинтарі стовпчики з номерами — ото і є фінал стандартних людей. Зрештою, не випадає, очевидно, обурюватися і зі стандартності, бо що таке, зрештою, нестандартність? Дивацтво, біловоронство, змагання з існуючим ладом, особлива освіченість, суспільна значимість? Достойності це чи вади? Перші чотири якості, очевидно, за суспільно визнаними оцінками — вади, а остання — міраж. Чи має значення, наприклад, що одному на цвинтарі поставлено пишного пам'ятника, а другому — кілочка з номером, коли під тим пам'ятником і номером однаково порохно та кістки? Отже доходити суспільної значимості я ніколи не прагнув, бо це таки міраж, але бути середньопересічним обивателем, яким, зрештою, і став, теж мені не вельми світило. Вже себе описував: справді, в мене банальна зовнішність, я б сказав, бридка. Але жах не в тому. Жах у тому, що пусти мене в юрбу і я в ній нічим не відрізнятимуся, бо людей точно такої, як у мене, статури, з такою ж бридкістю можна побачити сотні.