Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Єднатись для свободи.

— Так ми не вирвемося і до страшного суду!.. Притихли. Стало чути, як олівець шурхоче об біле поле аркуша.

— Я не політик, други, — сказав Тарас, — не генерал... — оглянувся на Чернишових, — і все ж мені здається, що іншого шляху нема.

— Тарасе, він занадто довгий.

— По ньому ми, присутні тут, не дійдемо.

— Народ від нас одвернеться!

— Вважатиме за боягузів.

— Або й за зрадців!..

— Знаю те по собі, що тяжко ждати, дивлячись, як гине люд в неволі... — сказав Тарас. — Сам плакав од безсилля зробити щось негайно... І все ж терпінням треба нам запастися.

— Сидіти й ждати?

— Діяти! Та не наосліп, з розумом. Здолать такого змія, що мучить нас, не можна тільки серцем. Урядник правду мовить: солдат — кріпак недавній — повинен знати істину і свій "маневр" у битві зі стоголовим чудиськом.

Зробилось знову тихо. Щось кожен думав, зважував на терезах сумління і долі власної, що завела його, сердегу, в оцей далекий пустельний степ.

Тарас вдивлявся в братчиків, — як подумки назвав поляків, згадавши Київ і Товариство святих Кирила та Мефодія, — й не міг збагнуть, як сталося, що він на першій зустрічі розкрив їм душу. Правда, вони також не крилися... А Чернишови? Цих знав давно і вірив їм...

— Що буде, те, дасть бог, побачимо, — сказав Залеський, немов старий, хоч був молодший від багатьох. — А треба нам триматись разом, діяти плече в плече...

На вулиці почулись кроки, гомін.

Поляки враз всі подались до столу, взяли чарки.

— Здоров'я пана Людвіга! — підніс свою Залеський.

— Панове, це не Обручов, — сказав Тарас, що причаївся біля вікна. — Якісь веселі панни із кавалерами! Жарт був не дуже вдалий. Поляки настовбурчилися.

І тут прийшов на допомогу дружбі Олексій. Всміхнувшись, він промовив голосно і безтурботно:

— Прошу до мене ближче! Допоки ви дискутували, я вас, панове, намалював! Як говорили елліни, життя коротке, а мистецтво...

— Вічне! — додав Тарас.

На аркуші було чудово вирисувано портрети всіх присутніх. Художник навіть встиг згрупувати постаті, відбивши в цій композиції момент розмови. Попель щось промовляє, інші його уважно слухають... Тарас про щось замислився, ще не ввійшов у бесіду і в товариство... Схожість була разюча. Всіх одинадцяти.

— Ну як? — спитав художник.

— Чудово, — першим сказав Тарас.

— От тільки я... — озвався і Броніслав Залеський. — Я ж не сидів...

— Так треба для композиції. Ти ж сам малюєш... Липський і ти присіли, щоб покурити...

— Солдати, що всі стоять, нагадуватимуть скоріше стрій, аніж цікаву бесіду на іменинах у пана Людвіка, — додав Тарас.

— А ви в пальті, — помітив Попель. — Добре, як не побачать, кому не слід...

— За це спокійні будьте, — промовив твердо Олексій. — Ви ж знаєте мене і брата...

— Знаємо, — сказав Залеський. — Пізно. Час розбігатись...

— Може б, Тарас Григорович нам прочитав щось із свого... на сон грядущий?.. — спитав несміло Людвік.

— Панове, тільки з пам'яті, — сказав Тарас у тиші, що наступила. — Та й то фрагмент...

Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатину край села!

Такії, боже наш, діла

Ми творимо у нашім раї

На праведній твоїй землі!

Ми в раї пекло розвели,

А в тебе другого благаєм,

З братами тихо живемо,

Лани братами оремо

І їх сльозами поливаєм...

Читав "послання" богу, в якому все сказав йому, не потаїв, не убоявся його страшної кари за щиру правду, й чув, як мороз біжить по спині, бачив, як піднімається на голові волосся в Людвіга... Притишивши ледь не до краю голос, ударив, ніби шаблею:

Отим-бо й ба! Хвали нікому,

А кров, та сльози, та хула,

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі...

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

Схопивши шапку, вибіг в морозну ніч. Не міг же він явити слабість людям, які самі шукають в нього сили, вогню своїм пригаслим душам, вимученим в оцій страшній пустелі!..

...Вже другий місяць жив сиротою — Федір подавсь на зиму в Гур'єв, Михайло й Сергій — на службу в Санкт-Петербург, а Бутаков поїхав також, змусивши тим самим дружну свою команду шукать — хто де — пристанища. Тараса взяв до себе Герн, віддав йому весь флігель, і виявилося, що всяке зло не без добра. Тут, на Слобідці, в затишку садиби друга Тарас знайшов, нарешті, те, чого йому завжди найбільше бракувало: самотину і незалежність від будь-кого. Єфрейтор, найнятий за невеликі гроші, повідомляв, коли була потреба прийти в казарму, й на цьому служба, власне, й вичерпувалалася. Малюй, пиши, ходи, як вільні люди, на гулянки та на бали, де він — у фраці з плеча друзяки Федора — стрічався і розмовляв з батьками-командирами, які вдавали, що рядовий Шевченко і цей артист — не мають нічого спільного. Сам Обручов замовив йому портрет дружини. І заплатив, як інші, підкресливши своєю мздою, що малював художник, а не підлеглий йому солдат...

Ісаєв його знайшов у Герна, хоч не питав ніколи, де він живе. Ввійшов у двір і стежкою попрямував до флігеля, немовби вже бував не раз у земляка-солдата.

Тарас, на всякий випадок, сховав альбом та фарби, хоч це була дитяча гра: Ісаєв бачив, як малював портрет братів Михайла й Федора.

— Добридень вам, Григоровичу! — гукнув привітно прапорщик. — Нудьгуєте?

— Та ні, бог милував... — сказав Тарас, підводячись назустріч гостеві.

— Один як перст... Жахливо!

— Я не один.

— О! Де ж вона? — всміхнувся ласо прапорщик й огляну ся. — Не відіб'ю, не бійтеся!..

— Я не боюсь...

— Чому? — спитав здивовано.

— Бо це, паничу, вам не під силу.

— Овва! — як півень, випнув груди. — Щоб я якусь татарочку!..

— Попали пальцем в небо, — всміхнувся на те Тарас.

— А хто ж вона? Я знаю тільки про Забаржаду... Тарас помовчав трохи, щоб молодик помучивсь бісом заздрощів, і мовив тихо:

— Вірна моя супутниця — тривожна й ніжна Думка.

— Я не розслухав... Дунька?

— По-вашому то буде "мысль".

— А-а! Ви ж поет, філософ... Анахорет! — чомусь зрадів Ісаєв. — І раптом став поважним: — А втім, у мене є до вас серйозне діло.

— Яке?

— Портрет. Батьки скучають, хочуть хоч на малюнку...

Гроші у мене є!

— Я, знаєте... — зам'явся було Тарас.

— Ви ж малювали інших. Чи, може, я з лиця бридкий? — всміхнувся самовдоволено.

— Часу нема...

— Помалу, не поспішаючи, — вмовляв уперто прапорщик. — Приходитиму сюди, до вас, о цій порі...

— Ну, добре, — здався-таки Тарас. — Як землякові...

— Дякую. Коли почнемо? — дістав годинник і заметушився. — Завтра!

— А може...

— Завтра, завтра!..

Ісаєв швидко вийшов, так ніби його погнало з хати. На другий день з'явився, мов на службу, роздягся, сів.

— Малюйте, — кинув коротко.

Тарас дістав з-під ліжка скриньку з фарбами, паперу аркуш.

— Як вас?

— Ат, все одно! — махнув рукою прапорщик, Він був і тут, і ніби десь за стінами цієї хати.

— Зробимо в овалі...

— Добре. Але щоб видно було мундир та еполети. Мама хай порадіє!..

— Дуже хотіла бачити вас офіцером?

— У неї був якийсь роман з гусаром, і це з дитинства вирішило мою судьбу.

— А ви самі?

— Мене хіба питали!.. А втім, я навіть радий, що вийшло так. Служи собі і в вус не дуй!

— Чудово...

— Що?

— У цьому суть: служи й не дуй...

— А-а... — Він ураз прислухався. Дістав годинник, глянув і посміхнувся: — Точно!

— Що?

— Йде годинник...

Тарас хотів спитати, по чому прапорщик його звіряв, та саме щось таке побачив в очах "моделі", що побоявся втратити. Що сам не міг назвати того живого відблиску душі Ісаева, та зрозумів, що саме в ньому сутність цього синка залюбленої в гусарів мами. Швидко став накидати штрих за штрихом...

— Все. На сьогодні досить! — підвівся рвучко прапорщик.

— Посидьте ще...

— Не можу. Служба, служба!..

Схопив шинель і — з хати. Мигнув, як вихор, перед вікном, на тлі дверей, що з двору ведуть до Горнового будинку, і враз... з'явився знову. Оглянувшись, немов варнак, пірнув у дім і причинив сінешні двері.

Тарас і дихать перестав. Згадалися йому плітки про прапорщика та Гернову гарненьку жінку... Першим прийшло бажання кинутися за ловеласом, схопить за комір, вивести на божий світ, та зупинився вчасно. Що дім чужий, а що Ісаєв — прапорщик. Пришиють напад на офіцера, й ніхто тобі не допоможе!.. Сказати Герну?.. Хто їх там розбере — чужа сім'я... Мовчати? Так друг же Карл Іванович!.. Це ж ніби зрадить друга... Тим паче цей зальотник спочатку йде до нього, а вже тоді...

Всю ніч продумав. Зате удень, коли прийшов Ісаєв, готовий був до дії на захист честі Герна.

— Чого це ви сьогодні такі похмурі? — спитав у нього прапорщик.

— Погано спав.

— Блощиці?

— Ні. Думки...

— А-а, це оті, яких я сплутав з Дунькою! — зареготав.

— Сідайте. Сьогодні я повинен скінчить портрет, — сказав Тарас суворо.

— Одержали якесь нове замовлення?

— Не те.

— То, може, вас посилають кудись у степ? Я попрошу...

— Не треба.

— Жаль... Тут у вас так затишно... Гадав, що ми подружимося... Все ж земляки... — завів сумної прапорщик.

— Ви маєте, Миколо, друзів? — спитав Тарас, малюючи вже аквареллю.

— Удома мав... І тут... А що?

— Честь друзів вам дорога?

— Звичайно.

— Мені також.

— Ви ж благородний!

— Батько мій був із роду Чесних...

— Не чув таких... — стенув плечима прапорщик. — Це за Дніпром, напевно, де шляхтичі?

— Вгадали.

— Пробачте, я щось не збагну, — наморщив лоба прапорщик, — до чого ви...

— Ну... як би вам доступніше це пояснити... — протяг Тарас, усе ще десь сподіваючись, що омине його невдячна доля сказати в очі правду цьому самозакоханому Нарцису. — Коли б, скажімо, ви запримітили, що друг ваш... ну, що другові загрожує безчестя, поголос, що б ви тоді зробили? Як повелися б?

— А винен сам? — спитав похмуро прапорщик.

— Та ні. Все зло від іншого, йому чужого зовсім, ледь-ледь знайомого...

— Сказав би другу, й разом тому набили б пику.

— І це було б порядно?

— Цілком!

— А що, як той, скажімо, вищий чином? Він прапорщик, а ви...

— Я — прапорщик.

— Припустимо, ви — рядовий...

Ісавв звів докупи брови й одразу став негарним.

— Шевченко, ви, здається, зайшли далеко надто... — сказав крізь зуби. Певно, таки збагнув, про кого мова.

— Радий, що ви такі догадливі, — зітхнув Тарас. — Страх як не хочеться мені робити, як ви допіру радили...

— Ну, як портрет? — спитав недобрим голосом.

— Готовий майже...

— Досить. Давай сюди! Що з мене?

— Дарую так, без грошей, — віддав папір. — І дуже вас прошу, Миколо, — як старший віком і як земляк, — забути шлях на Слободу!..