Теодор Костянтин - Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин

Невдовзі він зачинився в купе і заснув.

Розбудило його сонячне проміння, що пробилося в купе крізь нещільно запнуту штору.

Холодний вітер гнав по небу брудні хмари, й вони щоразу затьмарювали сонце.

Раду поголився, помився і, вдягнувшись, вийшов у коридор. Закурив цигарку. Провідник побажав доброго ранку й запропонував каву.

Раптом відчинилися двері сусіднього, купе, і в коридор вийшов високий, худий, сивочубий чоловік у рожевому халаті. За ним — жінка в халаті такого ж кольору. Подружжя розмовляло по-англійськи. Не знаючи тієї мови, Раду тільки вслухався в голоси і, покурюючи, милувався краєвидами за вікном. Потім худий чоловік торкнув його і щось запитав. Раду відповів по-німецьки, що англійської мови не знає.

— Ви говорите по-німецьки? Чудово… Я питав, чи не знаєте, де ми зараз проїжджаємо?

— Не уявляю. Можемо запитати провідника.

— Не варто. Я просто запитав, бо нікуди особливо не поспішаю. Мені все одно, чи їхати, чи стояти.

Зненацька дружина англійця повернулась до них обличчям і, діставши з кишені халата запальничку, швидко припалила цигарку. Раду не встиг навіть піднести їй вогник від своєї. Вона мило йому подякувала, недбало кинула запальничку до кишені й одвернулась. Раду жодним рухом не видав хвилювання, хоч і зрозумів, що гарна запальничка в руках англійки була малесеньким фотоапаратом, таку недавно відібрали в затриманого шпигуна.

— Ви звідки їдете? — спитав англієць.

— З Румунії.

— Ви румун?

— Так.

— Дуже гарно розмовляєте по-німецьки.

— Ви теж.

— Е, в мене інша справа, я вільно розмовляю по-англійськи, по-німецьки, по-французьки, по-іспанськи, по-російськи, по-італійськи.

— А яка ваша рідна мова?

— Шведська. Правда, я нею майже не розмовляю.

— Що ж примусило вас забути рідну мову?

— Я її просто не знав. Мої батьки — шведи, але віддали мене трирічним на виховання до багатої тітки в Нову Зеландію, тому рідною мовою для мене стала англійська.

— А я вважав вас за англійця…

— Багато людей теж такої думки. Отже, ви з Румунії. Чув, що цікава країна. Це правда?

— Видно, ви багато подорожуєте. Чому б не відвідати і мою країну? В нас буває багато туристів.

— Я дійсно подорожую багато, але доводиться їхати не туди, куди хочеш, а — куди треба.

— Розумію, ви ділова людина і їздите туди, куди вимагають справи.

— Я справді комерсант, але подорожую не в своїх інтересах. Мої діла йдуть добре і без мого втручання. Ви, мабуть, здивуєтесь, але скажу вам правду: я людина, мабуть, єдина у всьому світі, яка зберігає невиразні спогади з попереднього життя, в якому їй довелось колись проживати. Ви, певне, вважаєте мене за божевільного?

— Що ви? Мені дуже цікаво слухати вас.

Дамі знову захотілося курити. І цього разу Раду не встиг піднести їй вогник. Клацнула запальничка. Щоб полегшити їй роботу, Раду повернувся в профіль. «Давай, давай, працюй», — усміхнувся.

— Тут необхідно пояснити, — вів далі чоловік. — Я Йоган Ольсон, це моє шведське прізвище. Скажіть, вам ні разу не траплялось таке, що вперше відвідавши якесь місто, ви знаходили там щось рідне, до болю знайоме. Наприклад, вулицю, будинок, пам'ятник?

— Ніколи.

— Це не дивно. Може, з вами таке й бувало, але ви не звертали уваги. Спочатку так було й зі мною. Розповім, як я виявив у себе таку рідкісну властивість. Ще в далекій юності мені часто снились дивні сни. Раз приснилося, наче я з компанією таких, як сам, убили якогось чоловіка і закопали в певному місці. У сні те місце чітко зафіксувала моя пам'ять. Наче це було в якомусь парку за статуєю чоловіка в римській туніці. Уві сні мене переслідував жах, щоб, бува, хтось не відкопав трупа, бо тоді учасників дикого вбивства арештують і покарають. Здавалось би, нічого незвичайного тут нема. Вам теж, мабуть, у житті не раз снились кошмарні сни, але в мене все виявилось надто незвичайно. Сім років тому я подорожував по Італії. Я міг дозволити собі подорож з простої цікавості: побачити інші країни, пізнати життя інших народів, їх звичаї, побут. Мені випала нагода потрапити в місто Бріндісі. Прогулюючись, я відчув, що одна з вулиць мені надто знайома. Я зупинився, придивився уважніше. Так, цю вулицю я колись десь вже бачив. У грудях шалено застукотіло серце. Якийсь хлопчина вийшов з будинку й запитав, кого я шукаю. Мені чомусь стало ніяково, і я пішов далі.

Дама щось гаркнула по-англійськи й пішла в купе, залишивши двері прочиненими.

— Мабуть, ваша дружина буде на мене сердитися.

— Чому ви так думаєте?

— Через мене ви залишили її саму. Лаятиме вас.

— Хто, Малла? Вона ніколи не прискіпується. Не зважайте на неї. Але на чому ж ми зупинилися?

— Ви сказали про хлопчину, що спитав, кого ви шукаєте.

— Так, так. Я подався далі, але дійшов лише до рогу вулиці. Там переді мною виник сквер — сквер із мого далекого сну, з статуєю якогось римського імператора. Це був той самий сквер, який часто снився мені в далекій юності. Ви собі можете уявити мою розгубленість?

— Уявляю. Чим же все те скінчилося? — спитав Раду, хоч не вірив жодному його слову.

— Я собі подумав так: якщо це той самий сквер, що колись мені наснився, то за статуєю повинен бути закопаний труп тієї людини, яку я вбив уві сні разом з своїми спільниками. Отже, для того, щоб перевірити мій дивний сон, треба було копати за тією статуєю. Я добився дозволу місцевих властей зробити невеличкі розкопки. Найняв людей, і, не прокопавши й метра вглиб, ми знайшли кістяк людини. В мене не залишилось жодного сумніву. Це був той самий сквер, що мені приснився, а знайдений кістяк був тієї самої людини, яку я колись убив у іншому житті. Я звернувся до одного експерта й попросив установити вік того кістяка. На його