Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

– Ми з Целестіном і з нашою російською громадою, про яку ти мені сам же казав, – безтурботно відповів Кирило.

– Вибач, пане Іване Обідовський, нас в Альбертіні занадто мало, як я тебе заздалегідь попереджав. А вже зв'язуватися з бандою Адольфа не стане ніхто, навіть я! Хоч я вже третій рік тут і деяку вагу в університеті маю, – відрізав Яків-Андрій.

– Якщо вдаримо всі разом, думаю, навіть досвідчений дуелянт Адольф зі своїми підручними «пончиками» злякається й перестане тероризувати університет! – збуджено вигукнув Кирило.

– Вибач, пане Обідовський, але російська громада – пас! Вам же з Целестіном легше заплатити, – сумно мовив Яків-Андрій і поспіхом вийшов з аудиторії, залишивши винуватців конфлікту наодинці.

– Я зовсім на мілині, сьогодні Адольф ледь не відібрав останні гроші. І битися я не вмію. І допомоги чекати тепер немає звідки. Тому, мабуть, учитися більше не зможу… Шкода! Прощавай, друже, – сумовито констатував Целестін і заплакав.

– Облиш! – відмахнувся Кирило, але малюк продовжив:

– Він дуже підступний, цей негідник Адольф. Дивись, як точно все розрахував! Він дуже сильний дуелянт, ти бачив, яке у нього обличчя?! Говорять, ці шрами Адольф одержав на дуелях… Так, він увесь час б'ється! Тобі просто пощастило відібрати у нього мої гроші, однак своїх поразок Адольф нікому не вибачає й мститься з незмінною жорстокістю.

Тут Кирило зрозумів, чому інші студенти беззастережно віддавали «митареві» жалюгідні грошики. Він наївно думав, що це просто студентський ритуал… а виявляється, мерзенне вимагання!!!

– Гаразд, – вирішив Кирило, – дуель так дуель!

– Ти з глузду з'їхав?! З Адольфом битися – це самогубство!..

Целестін схопився за голову. Було зрозуміло, що малюк на якийсь час і думати забув про жалюгідний стан своїх власних справ і перспективу вилетіти з Альбертіни через повне безгрошів'я. Зараз Целестіна не цікавило нічого, окрім долі товариша.

– Нічого, малюче, не хвилюйся. Я зроблю все можливе, щоб покласти край цьому нахабству… Я покажу цьому Адольфу, почім ківш лиха!

Дуель мала відбутися за два дні на світанку. Решту часу Кирило був стурбований і замислений. Теплов, який дотепер особливо не втручався в його студентське життя, безумовно, помітив зміну в поведінці підопічного й рішуче зажадав пояснень.

– У мене буде дуель, – коротко оголосив Кирило.

– Чому ж я довідуюся про це випадково?! – моментально обурився ад'юнкт. – Ми ж начебто домовилися про те, що розскажеш мені про будь-яку неприємність, тим паче про дуель! Я ж відповідаю за тебе й перед братом твоїм, і перед государинею імператрицею…

– Супротивник не надто страшний, я вже один раз переміг його, вибив ножа, відібрав назад гроші…

– Кириле!!! Я ж учив тебе, що гроші – справа минуща…

– Це справа честі! Адольф вимагав додаткову платню у мого друга Целестіна, що сидить на мілині. На нього накинулися троє здирників, з такою підлістю не можна миритися!..

– Ну, припустимо, припустимо…

Трохи помовчавши, Теплов спитав:

– А він, Адольф цей… або як там його – він твою перемогу визнав?

– Ні.

– Тоді будеш битися з ним доти, допоки не визнає… Дуель буде на ножах?

– Так.

– Кепсько!

– Чому?

– Ти метати ножі вмієш?

– Ні.

– А ще запитуєш! Адольф твій метне ножа – і переможе. А б'єшся ти тільки на кийках – краще б на шпагах дуель влаштувати, а не на довгих ножах…

– Але я вмію кидати ціпок!

– Добре, розумнику, доки не пізно, підемо вчитися метанню ножів і всяким іншим хитрощам бою без правил. Де у вас відбуватиметься дуель?

– На задньому дворі…

– Впізнаю тебе, студентське життя! – співучо продекламував ад'юнкт і, ляснувши Кирила по спині, бадьоро мовив: – Добре, пішли вчитися тому, чому тут не навчають!

Ранком на задньому дворі університету зібралася студентська ватага. Подивитися на двобій Адольфа й Кирила хотілося всім, тому що видовище обіцяло бути відмінним! Адольф був збуджений і нервово пританцьовував на місці. Одягнувся у безглуздий куций каптан з товстелезного сукна, що робив його неповоротким, на шию намотав брудно-сірий шарф. «Митар» озброївся великим широким ножем, схожим на м'ясницький. Попри наявну неповороткість, він спритно перекидав зброю з однієї руки в іншу.

У Кирила ніж був трохи тонший, зате й довший. Розум навпаки одягнувся дуже легко, був спокійний і зосереджений. Перед початком двобою скинув каптан, залишившись в одній лише білосніжній сорочці й лосинах. Волосся відкинув назад, щоб не заважало, і пов'язав шовковою червоною стрічкою.

Здоровань з почту «митаря» подав сигнал, дуель почалася. Адольф наступав, Кирило спритно ухилявся від випадів. Студенти свистіли й улюлюкали, підбадьорюючи Кирила, хоча в його перемогу не вірили – просто не хотіли, щоб віддана на заклання Адольфові жертва скисла заздалегідь… Тим паче, Розум не вживав ніяких наступальних дій, лише оборонявся.

За десять хвилин сутички Адольфові вдалося пару разів зачепити Кирила лезом свого м'ясницького ножа, і сніжно-біла сорочка почервоніла від крові. Було очевидно, що Кирило втомився, Адольф же хоч і задихався у своєму незручному каптані (що насправді служив своєрідною бронею від ріжучих ударів), темпу не втрачав і продовжував ганяти супротивника по задньому дворі під гучні скрикування студентів.

Зненацька Кирило посковзнувся і впав. З переможним кличем Адольф кинувся на нього й різко замахуючись, заходився завдавати удар за ударом. Розум вивертався, Адольф не дозволяв йому піднятися на ноги, юрба кипіла…

Коли «митар» укотре замахнувся, Кирило раптом широко розвів ноги, відштовхнувся ліктями й різко перекотився на лівий бік. Підсікання вдалося блискуче. Тепер на землі опинився вже Адольф, а Розум устиг скочити на ноги. Він зробив лише один-єдиний крок до супротивника й навіть простягнув руку, щоб допомогти йому піднятися… коли маленький метальний ножик зі свистом понісся у бік Кирила!!! Розум дивом ухилився, ніж устромився в ногу студентові, що стояв у першому ряду глядачів. Пролунав пронизливий зойк. Кирило негайно кинувся на допомогу потерпілому,