Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

крок до ями — і раптом перед нею з’явився величезний чорний собака, схожий на вовка, і оскалив чималі зуби. Він охороняв цю яму і не збирався підпускати мене до неї.

Я витягнув ніж. Тонке сріблясте лезо блиснуло у ріденькому сіруватому світлі. Я тримав ніж перед собою і не зводив очей із супротивника. Пес повільно проходжався біля ями, скосивши на мене розумні, майже людські карі очі. Я обережно зробив іще один крок уперед. Він загарчав. Я стиснув ніж сильніше і продовжив рух. Пес подивився просто на мене і знову видав грізне попереджувальне рикання. Я не зважив. Тоді він кинувся на мене… Я ледве встиг ухилитися. Він розвернувся і знову стрибонув. Цього разу його ікла клацнули біля самого мого обличчя.

Ну ти й тварюка! Якого ти мене не пускаєш туди, куди мені треба? Відійди… Ліпше не заважай… Я не збираюся шуткувати…

Та пес теж не збирався шуткувати. Мій ніж його явно не вразив. Він утретє кинувся на мене. Я махнув ножем. Не влучив. Пес знову стрибонув. Мій ніж цього разу не схибив — ввійшов прямо йому в горлянку. Щосили я рубонув його по шиї. На білосніжну землю цвіркнула яскрава червона кров, і за деякий час чорна голова покотилася по снігу, залишаючи темний слід. Відкинувши ніж, я швидкими кроками наблизився до виритої могили. Зазирнув у темне провалля ями.

І з жахом відсахнувся.

На дні стояла блакитна кришталева труна… і в ній лежала моя мертва бабуся!

Я позадкував від страшної ями.

Я бачив, як білий сніг поступово червоніє, і зненацька відчув невимовний розпач. І ось я побачив голову…

Розплющені мертві карі очі дивилися просто у бліді небеса. Я бачив ці скляні очі… Я вже колись їх бачив!

Мороз пройшов по шкірі — бо до моєї свідомості нарешті дійшло, що я дивлюся на відрубану голову Шулі…

Я його вбив!

Від страху та відчаю я впав на коліна, затулив обличчя руками і закричав…

…І прокинувся від свого крику.

Цього ж дня я вирішив ризикнути і покинути свій тимчасовий притулок, щоб нарешті поїхати додому.

29

Мені пощастило, я без перешкод доїхав до Бухареста. Люди, на моє здивування, напрочуд легко піддавалися навіюванню, і я спокійно взяв квиток на потяг до Києва.

І тільки в поїзді я трохи розслабився. Заліз на верхню полицю, завернувся у ковдру і задрімав. Я прикинувся купкою непотрібних речей, і на мене ніхто не звернув уваги, навіть коли потяг зупинився на кордоні.

Та спав я погано. Серед ночі прокидався і довго вдивлявся в пропливаючі серед суцільної темряви поодинокі вогники. Скоріше додому… Додому… У затишок знайомого світу. Мені кортіло пришвидшити поїзд, підштовхнути його, бо здавалося, він їде занадто повільно. Повзе, мов слимак.

Все ж таки очі іноді заплющувалися, і я поринав у нетривкий сон без сновидінь.

Коли я знову розліпив очі, на сході за вікном світліло небо. Воно, ще темне, наче підсвічувалося зсередини сіро-блакитним вогнем. Зорі вже позникали, і лише одна яскрава нескорена зірка сяяла на сході. Потім над обрієм з’явилася блідо-рожева смуга, і небо засвітилося світло-зеленим яблучним кольором, який ото буває у перестиглих яблук під назвою симиренка. Обриси дерев і кущів за вікном теж почали здобувати кольори. Примарні барви примарного синьо-зеленого порубіжного світу. Мені подобався цей світ — у ньому я почувався в безпеці. Він здавався мені давно забутою домівкою, безпечним прихистком, освяченим зеленою зіркою.

Червоно-малинова смуга розширювалася. Я чекав сходу сонця, а воно все не сходило. Потяг гучно стукотів колесами, і мені здавалося, що світанок тікає, а ми його наздоганяємо. Але все ніяк не можемо здогнати…

Очі знову заплющилися.

Я прокинувся від того, що мені наснилося, як мені хтось зі всього маху заїхав у пику. З носа почала юшитися кров. Я обмацав обличчя. Ніякої крові не було і близько. Тільки червоне невдоволене сонце прискіпливо, як черговий вихователь по гуртожитку, дивилося на мене з блакитного вранішнього неба. Мені рефлекторно захотілося підхопитися, заправити койку і строєм піти чистити зуби.

«Хрін вам! Тепер ви мене не впіймаєте!» — зловтішно подумав я, але все ж таки відчув тоскну, як застарілий зубний біль, потребу сховатися і стати непомітним.

Розділ II
1

З кожною втратою ти втрачаєш частину себе. З кожною смертю ти теж умираєш.

Я сидів просто на холодній бруківці й дивився на згарище. Розвалений під’їзд був на вигляд, як вибитий зуб. Вціліла від під’їзду стінка ще зберігала на собі вивернуті назовні відбитки колишнього житла. Різнокольорові обідрані шпалери, якісь картини на стінах та одинокою плямою — килим… Десь на рівні третього поверху хилитався, розвіяний вітром, шматок зеленуватої церати в рожевих квіточках. Чомусь саме він видався мені найстрашнішим з усього побаченого.

Я так спішив додому… Тепер усього, до чого я так поривався, просто не існувало в природі. Сльози застигли десь усередині, й залишився тільки гіркий клубок у горлі.

Біля будинку юрмилися люди. Згарище було вже розібране, та залишалося відгородженим від цікавих клейкою смужкою і кількома знудьгованими міліціонерами. В уцілілих під’їздах людей уже не було — їх встигли відселити. А з сусіднього будинку, на якому темніла значного розміру тріщина, деякі поодинокі мешканці ще квапливо виносили речі й завантажували у відкритий кузов машини. Поряд гомоніли цікаві перехожі, завжди раді нагоді побазікати:

— Боже ж ти мій, яке горе! Яке горе… — трусила головою огрядна тітонька з довгим і пласким, як