Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

гумку. Я підійшов і мовчки тицьнув пальцем на каву та на перші-ліпші гамбургери. Дівуля, як не дивно, одразу мене зрозуміла. Не зронивши ні слова, поставила все замовлене на тацю і, прийнявши від мене гроші, відрахувала решту.

Так, тоді я був занадто голодним, щоб звертати увагу ще на щось, крім того, що було у мене на таці. Я почвалав за столик, усівся і почав жадібно їсти.

А от коли я вийшов із кафе, то вже точно зрозумів, що мене пасуть. І серце моє шалено застукотіло від усвідомлення того, що за мною орден таки вислав своїх псів…

Отже, опинившись на вулиці, я, недовго думаючи, побіг. А мої переслідувачі майнули за мною.

Я довго біг заплутаними вулицями незнайомого міста, а орденські хорти не відставали. Я петляв, намагаючись збити їх зі сліду. Та даремно. Вони гнали за мною, як прив’язані.

У розпачі я забіг у якісь двори. Під’їзди довгого п’ятиповерхового будинку вишикувалися перед моїми очима фарбованими насіро дверима.

Я сіпнувся до одних — зачинені. Наступні теж. Кодові замки, хай їм грець!

Але мені нарешті пощастило — двері одного з під’їздів усе ж таки були відчинені, до того ж я побачив, що вони мають такий самий замок, як й інші. Я швидко забіг у під’їзд і миттєво ляснув дверима. Замок спрацював. Я посіпав ручку, перевіряючи міцність запору. А потім полегшено зітхнув і зігнувся, щоб віддихатися.

І тут до мене дійшло, що пощастило мені тільки частково. Бо двері були дерев’яні. Отже їх легко можна вибити… За хвилину, швидко переплигуючи через декілька східців, я злетів на п’ятий поверх. Прислухався. Внизу вже грюкали мої переслідувачі, висаджуючи двері. Я оглядівся. Куди тепер?

На сходовому майданчику п’ятого поверху було чотири квартири. А вгорі — чотирикутний відкритий люк із металевою драбиною, що вела на горище. Спочатку я сіпнувся туди лізти. А потім зупинився. Мої переслідувачі шукатимуть мене саме там. Я трохи поміркував і навмання подзвонив у першу-ліпшу квартиру. Двері ніхто не відчиняв. Схоже на те, що хазяїв не було вдома. Внизу дедалі ясніше чувся грюкіт. Ще трохи — і вони таки виб’ють двері. Тому вагався я лише декілька секунд. А потому притулився до прохолодних металевих дверей і, впіймавши необхідний стан, почав повільно провалюватися в нетрі чужої квартири. Раптом унизу почувся гучний тріск — двері нарешті висадили. У мене від цього звуку неприємно тьохнуло серце, а потім застукотіло, як навіжене. Треба швидше! Швидше! Бо вони за хвилину будуть біля мене!

Я був уже майже весь за дверима, як несподівано мерехтіння щезло. І я з жахом відчув, що одна моя рука застрягла. Щось у процесі перетину перешкоди пішло не так. Сталь тверднула, і мій зап’ясток починало здавлювати. Я у відчаї смикнув рукою.

І враз облився холодним потом. Рука не піддавалася! І що далі я провалювався у відчай, то сильніше затискало мою руку в несподіваній пастці. Ще трохи — і кістка хрусне, перекушена, наче зубами, хижим залізом дверей. Враз у моїй уяві пронеслися дві, страшніші одна за одну, картини.

…Переслідувачі перед дверима, де зрадливо тирчить моя рука, радісно волають: «Ось він! Тримай його!».

…Я, з куксою замість долоні, припасовую собі металеву, як у Зарніка, руку…

Далі все відбулося блискавично: і тверда як алмаз думка, що треба заспокоїтися, і неймовірне напруження волі, що відкинуло геть емоції і занурило мене у спокій, і нарешті довгождане мерехтіння… Я обережно висмикнув руку, на якій лишилося темно-багряне кільце, і без сили впав на тверду долівку в передпокої чужої квартири.

Скільки я там валявся, важко сказати. Прийшов до тями, тільки коли почало смеркатися. Господарів, на моє щастя, не було. Та я про всяк випадок вирішив не вмикати світла.

Вікна в квартирі виходили на захід. Я відчинив у вітальні двері на балкон і всівся перед ними просто на підлогу. Слухаючи свою тривогу та стукіт серця, я глибоко вдихав прохолодне повітря, намагаючись заспокоїтися. А потім довго дивився в осіннє небо: як за хмари закочується червоне сонце і палахкотить рожевими зблисками, та блакитно-попелястим сяйвом світиться вечірня зоря.

Я сидів і втикав у це казково красиве небо, аж поки воно не згасло і не перетворилося на синьо-сіре, а в небі не почали з’являтися перші полохливі зорі.

Згодом я відчув, що зголоднів, і пішов на кухню. Там мене зустрів відчинений холодильник, що вилискував стерильною білиною своїх порожніх нутрощів. Господарі квартири, певно, кудись подалися надовго…

Я в напівтемряві понишпорив полицями над столом і одразу збагнув, що тут мешкає якийсь холостяк — бо, крім солі та консервованих шпротів, я нічого їстівного не виявив. Зате на полицях внизу мені пощастило більше — я відшукав там цілу коробку з печивом, що притулилася до одинокої пачки соди.

Я доволі швидко відкупорив ножем бляшанку і впорався з нею, заїдаючи рибу солодким хрустким печивом. А потім запив свою екзотичну вечерю водою просто з-під крану.

Згодом я повернувся до вітальні, відшукав плед і влігся на дивані. Під голову замість подушки підклав валик. Я довго не міг заснути. Крутився, вертівся, як вуж, намотуючи на себе плед.

Чи валик виявився геть незручним, чи від того, що боліла зранена дверима рука, але я все не міг утихомиритися і забувся неспокійним сном лише під ранок.

…Переді мною був ліс. Сірі голі дерева підпирали бліді небеса. Я йшов, прискорюючи ходу. Там, у непривітній глибині лісу, зачаїлася таємниця, яку мені треба розгадати.

Я повільно заглиблювався у зарості. Ліс був густий, і віти дерев та чагарників боляче били мене по обличчю. Допомагаючи собі руками, я нарешті продерся на галявину. Зупинився. Озирнувся.

На галявині серед білого снігу виднілася чорна яма, схожа на тільки-но вириту могилу. Свіжі грудки землі були навалені поряд.

Я зробив