Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

що, коли він розгнівається, то його чути в цілому Чорноводді. Особа Ільзиної матері оповита якоюсь таємницею, таємницею, в котру я не можу проникнути. Доктор Барнлі та Ільза мешкають разом. Однак Рода каже, ніби доктор Барнлі повторює, що не хоче бачити в своїй оселі чортів у жіночій подобі. Певна річ, це слова лихої людини, але вони мене зацікавили. Старенька пані Сіммс ходить до них готувати обід і вечерю, а вже про сніданок вони дбають самі. Інколи доктор виходить із дому, інколи — означає нечасто. Ільза ж безперестану байдикує — знай собі бігає, мов який дикун. Доктор ніколи не посміхається, так твердить Рода. Зовні він дуже нагадує короля Генріха Другого.

Я хочу ближче запізнатися з Ільзою. Ільза не така миленька, як Рода, але й вона мені подобається. Коли ж вона не приходить до школи! Рода мовить, що мені не вільно заприязнитися ні з ким, опріч неї, бо тоді вона виплаче всі очі. Рода любить мене так само палко, як я її. Ми благатимем Бога, щоб дав нам змогу разом прожити життя й померти в той самий день.

Тітка Елізабет завжди дає мені до школи сніданок. Він складається з тонких скибок хліба, намащених тоненьким шаром вершкового масла. Це масло не має такого відразного смаку, як те, що мастила мені Елен Грін. А тітка Лаура, коли тітка Елізабет повертається спиною, щоразу пхає мені в торбину яблуко чи щось солоденьке. Тітка Елізабет говорить — мовляв, яблука й солодощі для дітей шкідливі. Тату, чому все найкраще і найсмачніше обов’язково шкодить здоров’ю? До речі, Елен Грін казала те саме, що тітка.

Моя вчителька зветься панною Браунел. Не люблю покрою її пики. (Негарний вираз! Його вживає, кажучи про неї, кузен Джиммі, а що в Місячному Серпі немає словника, то я не знаю, як це пишеться, але звучить саме так!) Вона занадто глузлива і полюбляє мене висміювати. А сміх у неї неприємний, рипучий. Я пробачила їй, хоч вона ударила мене по обличчю, — на другий день подарувала їй квіти. Вона прийняла їх дуже холодно й милостиво дозволила їм зав’янути на кафедрі. У казці чи, може, якій повістині вона б неодмінно розплакалася, обнявши мене за шию. А в житті не заведено прощати? Атож, напевне, заведено, бо, простивши, людина почувається набагато краще. Ти, батьку, ніколи не мусив носити фартухів наче для ляльки, ані капелюшків од сонця, позаяк народився хлопцем, і тобі не дано збагнути, що я терплю через своє вбрання. А ті фартухи з такої цупкої вовни, що не порвуться, либонь, довіку; до того ж, мине ще кілька років, поки я з них виросту! Втім, на неділю, до церкви, я маю білу суконку з чорною шовковою обшивкою, білий капелюшок із чорними стрічками та чорні черевички. У такому вбранні я почуваюся вельми елегантною. Я хотіла би вкоротити собі волосся — так мені радить Рода, — одначе тітка Елізабет і чути про це не бажає. Рода сказала мені, мовляв, у мене красиві очі. Я завжди підозрювала це, однак не була впевнена. Тепер же, коли знаю достеменно, не полишає мене цікавість, чи це помічають люди навколо. Спати лягаю о пів на дев’яту, лягаю неохоче, та, лігши, за хвилину сідаю на постелі й дивлюсь у вікно, аж доки споночіє зовсім. Таким чином я даю собі раду з тіткою Елізабет; сиджу і слухаю шум моря, тепер я полюбила його, хоч завжди навіває на мене печаль — утім, легку і світлу. Мушу спати разом із тіткою Елізабет, що мені не надто подобається, бо, ледь ворухнусь, вона вже каже, нібито я „кручуся“, хоча й визнає, що я не штовхаюся. А ще забороняє мені відчиняти вікна. Вона-бо не любить у домі свіжого повітря! У вітальні темно, як у тій домовині. Одного разу я зайшла туди й відхилила фіранки на вікнах — тітка Елізабет жахнулася: обізвала мне малою шкодою й нагородила справжнім Мурреївським поглядом. Ніби я скоїла який злочин! Я почувалася такою скривдженою, аж мусила піти на горище й описати цю пригоду — відтак мені полегшало. Тітка Елізабет заборонила мені заходити до вітальні без її дозволу. А я взагалі не збираюся туди заходити! Мені страшно в тій вітальні. Там на стінах висять портрети наших предків, і немає поміж них жодного цікавого обличчя, за винятком дідуся Муррея, що має гожий, хоч і дещо понурий вигляд. Гостьова кімната на другому поверсі така ж похмура, як і вітальня. Тітка Елізабет тримає її для ночівлі особливо значних осіб. Я люблю кухню при денному світлі, а горище, молочарню, вітальню, їдальню, передпокій люблю теж — за гарні двері, що ведуть до них, — але інших приміщень у Місячному Серпі не люблю. Ага, я забула про льох. Дуже полюбляю туди спускатися й дивитися на довгі ряди слоїків з варенням. Кузен Джиммі говорить, що це в Місячному Серпі традиція — за жодних обставин не допускати, аби слоїки стояли порожніми. Скільки ж традицій має наш Місячний Серп! Це великий будинок, а які дерева навколо — прегарні! Троє кущів побіля садової хвіртки я нарекла Трьома Принцесами, стару альтанку — Резиденцією Емілі, а розложисту яблуню — Побожною, бо віти свої тримає достоту так, як пастор Дейр у церкві під час молитви.

Тітка Елізабет віддала мені в користування шухляду з правого боку письмового столу, там я зберігатиму різні дрібнички.

Ага, тату мій любий, я зробила велике відкриття. Шкода, що не за твого життя, — ти був би, напевно, дуже втішений. Я вмію писати вірші. Може, писала б їх уже давно, якби давніше спробувала. Та після першого шкільного дня моя гордість веліла мені взятися до віршування. Тож я таки спробувала. Це, виявляєтся, так легко! В бібліотеці тітки Елізабет є книжечка такого собі Томпсона під назвою „Пори року“. І я поклала собі, що напишу вірша на честь одної з пір року. Вірш починається з осіннього краєвиду, персиків, мисливського рогу, чий звук розлягається на всю околицю, тощо. Ну звісно: тут не ростуть персикові дерева, у нашій околиці не чувати мисливського рогу (на кого ж тут полювати!), однак поезія не вимагає дотримуватись фактів, правда? Списала віршованими рядками цілу сторінку, а тоді побігла до тітки Лаури й прочитала їй свою поезію. Я гадала, вона неабияк зрадіє, що має небогу-поетку, а вона