Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

— А чому вони окремо від батьків?

— Не знаю. Одна дівчинка лежала зі мною в лікарні і казала, що всіх їхніх матерів спалено в Аушвіці.

З того дня Ліна завжди схоплювалась вранці і дивилась крізь грати, як ідуть діти. Вона намагалася розгледіти обличчя, але це було неможливо, тільки худенькі сірі постаті майоріли вдалині.

Увечері вони поверталися. І фрау Фогель вона бачила також.

Раптом вона відчула — за весь час війни, за всі свої і чужі поневіряння їй не було так жахливо гірко, як у ті хвилини, коли вона бачила сірі, понурі ряди під доглядом фашистського коменданта і фрау Фогель.

Наші рідні радянські діти! Що зробити? Коли б знали наші!

Що з ними буде... Яку жахливу долю готує для них фрау Фогель і інші такі, як вона.

Якось вартовий викликав її і Юзю.

— Шнеллер! Швидше! Підете сьогодні прати в дитячий притулок. «Може, це до тих дітей? — майнуло в голові у Ліни. Але їх вивели

за територію табору, і вартовий провів їх на околицю міста до невеличкого сірого, похмурого будинку. Там були діти трьох — шести років. Розмовляли вони по-німецьки, гляділа їх якась суха, як жердина, вже стара вихователька.

— Ти станеш прати, — ткнула вона пальцем на Юзю, — а ти, — наказала вона Ліні, — помиєш підлогу в ізоляторі.

В ізоляторі лежало кілька дітей, мовчазних, блідих, ніби байдужих до всього.

— Як тебе звуть? — спитала вона дівчинку років п'яти.

— Єва, — ніби завчено відповіла та.

— Ти давно тут?

— Я не знаю.

— А де твоя мама?

— Я не знаю.

— А як звуть того хлопчика? — Ліна вказала на хлопчика, який лежав, очевидно, з високою температурою.

— То Ганс.

Хто ж ці діти? Звідки вони? Дівчинка в кутку, трохи старша, стежила уважно за Ліною, але коли та підійшла до її ліжка, вона вдала, що спить.

Ліна вже домивала підлогу, як раптом хлопчик Ганс, мабуть марячи, сів на ліжку і раптом — Ліна аж випустила ганчірку з рук — сказав трохи ламаною українською мовою:

— Бабцю, бабцю... Ясик пити хоче... — і знову звалився на тоненьку тверду подушку в запраній сірій наволочці і закотив сині очиці.

Ліна підбігла до нього, перехопивши уважний погляд дівчинки з кутка, налила йому в склянку води, підвела біляву голівку і обережно напоїла з ложечки.

— Пий, Ясику, пий, милий, маленький, голуб'ятко моє! — зашепотіла вона. — Ясику, Ясику.

І раптом почула шепіт:

— Kommen Siй hier, bitte![9] — то шепотіла дівчинка з кутка.

Ліна кинулася до неї. Дівчинка притулила гарячі губи до самісінького Ліниного вуха і прошепотіла:

— Ви не німка? Не німка?

— Ні, — похитала головою Ліна, — я українка, а ти?

— Я Ліда, а не Лінда, — уперто сказала дівчинка, — а маму звуть Феня, а Гансика — Ясик. А баби Василини нема. — Вона говорила поволі, ніби пригадуючи слова.

— А як твоє прізвище?

— Я не знаю.

— А Ясика?

— Я не знаю.

— А звідки ви?

І цього не знала дівчинка. Вона пам'ятала тільки, що звуть її Лідою, а маму — Фенею, а Ганса — Ясиком.

Почулися кроки, і Ліна кинулася викручувати ганчірку. До кімнати зайшла наглядачка і з нею огрядна висока жінка.

— Їх треба вивезти сьогодні ж уночі на захід, — почула Ліна голос і пізнала... фрау Фогель. — І пам'ятайте, фрау Шарлотта, це все діти-сироти, всі німці. Інших націй тут нема. Як здоров'я Ганса? Якщо йому не стане краще, доведеться йому зробити укол. Розумієте? Так наказав гер Хопперт.

— Розумію! Але я гадаю, йому стане краще. Це звичайний пароксизм.

— Пароксизм не пароксизм, а пам'ятайте мої слова. Хворий нам не потрібен. А дівчата?

— У них уже нормальна температура. Я їх сьогодні тут тримала для перевірки.

— Що це за жінка? — спитала раптом фрау Фогель, помітивши Ліну. Ліні здалося, що в неї зупинилося серце.

— Це нам надіслали попрати білизну. Адже ви знаєте, як зараз важко з робочою силою. Гер комендант був такий люб'язний, що надіслав для допомоги двох з табору.

— А, — промовила зневажливо фрау Фогель, — дивіться лише за ними, а я піду до гера Хопперта, він приїхав. — І, слизнувши поглядом по зап'ятій у марлеву косинку голові Ліни, випливла з кімнати.

Даремно злякалася Ліна. Фрау Фогель ніяк не могла б пізнати у цій виснаженій жінці, якій можна було дати 30 і навіть 35 років, гарненьку Ліну.

Якоюсь страшенною таємницею був укритий цей сірий, похмурий будинок