Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

це дізнався і повідомив товаришів. Ти думаєш, Карлові легко працювати в концтаборі? Бачити весь цей жах, а допомогти він може там мінімально... Коли б удалася втеча... Це люди, яких знають робітники, старі комуністи... Кілька років вони конають у жахливих умовах... Це, правда, дуже сміливий план, але, може, пощастить...

— Коли б пощастило! — прошепотіла Ліна.

Так от для чого вона бігала до Отто! От для чого вартувала коло ганку з Ірмочкою.

— Це дуже страшно, — сказала зовсім тихо фрау Еллі. — І Ірмочка ще така маленька. Але я не могла перечити Карлові. Я мусила йому допомагати.

Це справді було дуже страшно.

Ліна так і не дізналася пізніше, як усе було сплановано і накреслено. Вона тільки догадувалася, що ув'язнених мусили вивезти в кареті швидкої допомоги і в цьому мусив допомогти лікар. Що повинен був зробити Отто?

Вона ніколи більше не бачила лікаря. А Отто лише мигцем. Ні ввечері, ні вночі лікар не повернувся. Вранці фрау Еллі пішла на роботу бліда як смерть. Але вона намагалася спокійно сказати:

— Він мусив повернутися сьогодні. Хай він мені подзвонить у школу, коли повернеться, або ти подзвониш... коли що трапиться. — Вона поцілувала бубхен і Ліну, ніби прощалася з ними.

Тільки вона пішла, прийшло троє чоловіків, тих самих, що приходили в день народження Ліни. Вони почали розпитувати Ліну, де лікар, хто бував у нього і чи не бачила вона молодого чоловіка у військовому.

Ліна на все казала:

— Я не розумію... Я нічого не розумію... — і додавала по-німецьки: — Сьогодні прийому нема.

— Вона бреше... Сьогодні прийомний день.

Вони сіли в передпокої. Сиділи, курили, лаялися. З їхньої розмови Ліна зрозуміла, що втеча вдалася, але що ловлять шофера, який віз. А лікаря вони дуже лаяли, і було зрозуміло, що гер Карл вже в їхніх руках.

Ліна ходила з Ірмою на руках. Як повідомити фрау Еллі принаймні, щоб вона не поверталася додому?..

Вже смеркало, і раптом Ліна побачила у вікно, що до їхнього будинку прямує Отто! Він ішов якимись невпевненими кроками, ніби тяжкохворий. Який дурний! Чого він іде до нас! Він же не знає, що лікаря спіймано. Він іде просто сам у руки гестапівців. Як звернути його увагу, хай би він поглянув у вікно! Що робити?

Вона раптом відчинила кватирку і закричала по-німецьки і замахала рукою:

— Прийому нема!

Вмить усі троє з передпокою опинилися в кімнаті.

— Що ти кричала, клята дівко? — один з них боляче схопив її за плече.

— Прийому сьогодні нема... Прийому сьогодні нема... Я нічого не розумію більше. Фрау і гер лікар наказали всім говорити: прийому сьогодні нема! Пустіть мене! Пустіть мене! — кричала Ліна.

Чи встиг Отто сховатися? Чи зараз пролунає дзвоник і його теж схоплять?

Ірма плакала, і її грубо кинули на диван, де вона залилася ще голосніше. І тут пролунав дзвоник...

— Сьогодні прийому нема! — закричала несамовито Ліна, ніби її могли почути там, знадвору. Здоровенний кулак з розмаху вдарив її по губах, і вони вмить вкрилися чимось теплим і липким.

А двері відкрилися, і Ліна побачила, що в дверях стоїть фрау Еллі...

За годину квартири не можна було впізнати. Після обшуку все було поламано, побито... І їх обох били, а потім вночі посадили в машину, і так Ліна і фрау Еллі опинилися у в'язниці.

їх розлучили. На всіх допитах Ліна казала:

— Я не розумію... Я нічого не знаю...

І врешті її, зовсім знесилену, побиту так, що не було жодного живого місця, перевели до концтабору.

З Ліною разом були і польки, і француженки, і болгарки. Коли дізналися, що вона радянська дівчина, до неї поставилися з особливою теплотою, шматками старої спідниці перев'язали їй руки та ноги і турбувалися, як тільки могли турбуватися в цих умовах. Усі вони сиділи і в'язали панчохи для солдатів, і перші дні в'язали за Ліну, бо вона не могла ворушити пальцями.

За кілька днів вона відійшла. Якось рано-вранці вона прокинулася і відчула себе не те що дужчою, а все-таки живою.

— Подихати... хоч трошки подихати свіжим повітрям, — прокинулося в ній нестерпне бажання.

— Юзю... — прошепотіла вона сусідці, — подихати... до вікна... Жінки підвели її до вікна, допомогли стати на ослінчик. Притиснувшись до грат, вона глибоко вдихнула в себе повітря.

— Ой! — раптом скрикнула вона.

— Що? Що? — жінки поглянули теж крізь вікно. — Ліно, що ти? Ну, то вивели дітей, адже там діти в іншому блоку. Їх водять на роботу...

У сірих брудних халатиках, під вартою виводили дітей, а за ними з гордовитим, незалежним виглядом ішла фрау Фогель...

— Ой! — прошепотіла Ліна і майже впала на руки подруг.

— Що то за діти? Чому вони тут, ви не знаєте? — спитала вона згодом.

— То ваші діти, — тихо пояснила Юзя. — Полонених діти, радянських партизанів. Вони вже давно тут.