Жорж Сіменон - Справа Сен-Ф'якрів

Татусь Готьє біг сходами, а за ним Мегре й Бушардон. Та всі вони спізнилися — двері грюкнули у них під носом.

Управитель затамував подих, та за товстими дубовими дверима нічого не було чути.

Видно було лише тоненьку смужку світла під дверима»

— На коліна!

Пауза. Потім хрипіння.

— Мерщій!.. На коліна!.. А тепер проси пробачення!..

Знову тиша, довга тиша. Зойк болю. На цей раз убивця дістав удар не кулаком: то був удар каблуком просто в обличчя.

— Про… пробачте…

— Оце й усе?.. Усе, що ти надумав сказати?.. Пригадай-но, адже саме вона виховувала тебе…

— Прошу пробачення!

— Пригадай, що лише три дні тому вона ще жила.

— Прошу пробачення.

— Пригадай-но, паскудний малий мерзотнику, що ти колись пробрався до неї в ліжко…

— Прошу пробачення!..

— Цього замало!.. Давай!.. Скажи їй, що ти смердюча блощиця… Повторюй…

— Я смердюча…

— На коліна, кому сказано! Чи тобі треба килим?

— Ой-ой!.. Я…

— Проси пробачення…

І раптом за цими репліками, що чергувалися з довгими паузами, — ціла серія сильних ударів.

Мегре прочинив двері. Моріс де Сен-Ф'якр тримав Готьє за горло й бив його потилицею об підлогу.

Побачивши комісара, він випустив Готьє, витер носовою хусточкою чоло й випростався.

— Справу зроблено!.. — сказав він, зводячи дух.

Він побачив управителя й нахмурив брови.

— Ти не відчуваєш потреби просити пробачення, ти теж?

Старий так злякався, що впав на коліна.

У тьмяному світлі двох свічок небіжчиці майже не було видно; можна було розрізнити лише ніс, який здавався неприродно великим, та руки з чотками.

— Геть!

Граф виштовхнув Еміля Готьє з кімнати й зачинив за собою двері. Усі пішли до сходів.

Еміль Готьє сходив кров'ю. Він загубив десь хусточку. Лікар дав йому свою.

Вигляд він мав жахливий: на розбитому обличчі закипіла кров; ніс — суцільна рана, верхня губа розсічена…

Але найбридкіше, найогидніше було не це, а його очі — вони бігали, ховалися….

Моріс де Сен-Ф'якр, випроставшись із виглядом господаря, який знає, що має робити в своєму домі, широкою ходою пройшов уздовж довгого коридора першого поверху, відчинив двері — знадвору ринула хвиля морозного повітря — і гримнув на батька й сина:

— Забирайтеся!..

Але коли Еміль підійшов до виходу, він знову схопив його інстинктивним рухом.

Мегре досить виразно почув схлип, що його ледве стримав граф. Він бив знову, майже несвідомо, і ричав:

— Сволота!.. Сволота!..

Зрештою, комісарові досить було торкнутися його плеча, Сен-Ф'якр опанував себе і буквально викинув тіло за поріг, а потім зачинив двері.

Вони ще встигли почути слова старого:

— Емілю… Де ти?..

Священик молився, спершись на буфет. У кутку заклякли Метейє і його адвокат, з острахом дивлячись на двері. Увійшов Моріс де Сен-Ф'якр, високо піднявши голову.

— Панове… — почав він.

Та ні, він більше не міг сказати й слова! Він був надто збуджений і важко дихав. Сили вже залишили його.

Він потиснув руку лікареві, потім Мегре, даючи зрозуміти, що тепер їм лишається тільки піти. Потім повернувся до Метейє і його супутника, мовби чогось чекаючи.

Ті двоє, здавалося, не розуміли, чого він хоче. Або ж їх паралізував страх.

Щоб показати їм на поріг, досить було одного-жесту. Граф клацнув пальцями.

І все!

Але ні! Адвокат заходився шукати свого капелюха, і Сен-Ф'якр гаркнув:

— Швидше!..

За дверима Мегре почув шепіт і зрозумів, що то слуги намагаються збагнути, що ж відбувається зараз у замку.

Комісар накинув на плечі своє важке пальто. Він відчував потребу ще раз потиснути руку Сен-Ф'якрові.

Двері були відчинені. Надворі ясно, холодна ніч, на небі ані хмаринки. В місячному сяйві, мов вирізьблені, виструнчилися тополі. Десь далеко-далеко стукотіли чиїсь кроки, а у вікнах будинку управителя горіло світло,

— Ні, ви залишіться, панотче…

І голос Моріса де Сен-Ф'якра востаннє пролунав з коридора:

— Якщо ви не дуже втомилися, ми посидимо до ранку біля матері…

— Не гнівайтеся на мене, пане Мегре, якщо я чимось не догодила… Адже з цим похороном…

Марі Татен заклопотано пересувала ящики з пивом лимонадом.

— Особливо ті, що живуть далеко, зайдуть підкріпися…

Поля були зовсім білі від паморозі, а трава хрустіла під ногами. З інтервалами у чверть години дзвони церковки били відхідну.

Катафалк прибув ще вдосвіта, факельники сиділи в корчмі, оточивши півколом пічку.

— Дивно, що управителя немає дома! — сказала їм Марі Татен. — Тож він, напевно, в замку, біля пана Моріса…

На вулицю вийшли кілька селян у недільному вбранні.

Мегре закінчував снідати, коли побачив у вікно церковного служку — його вела за руку мати. Але вона не пішла з ним до корчми, а зупинилася на розі, де її, як вона гадала, не було видно, і підштовхнула свого сина вперед, мовби допомагала йому скоріше дістатися до закладу Марі Татен.

Ернест увійшов з упевненим виглядом. Мабуть, з таким виглядом кращий учень декламує на церемонії роздачі нагород байку, яку повторював протягом трьох місяців.

— Пан комісар тут?

Ще не закінчивши свого запитання, зверненого до Марі Татен, він побачив Мегре і попрямував до нього, заклавши обидві руки