Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— Сьома.

— Я хочу пити. Накажи, щоб подали пива. І коли вже на те пішло, думаю, що й бутерброди будуть не зайві.

— На скільки осіб?

— Точно не знаю. Якнайбільше.

Він якийсь час ходив туди й сюди по кабінету, заклавши руки за спину, потім знову зняв телефонну трубку.

— Дайте, будь ласка, мою квартиру.

Щоб попередити дружину, що він уже напевно не прийде вечеряти. Тільки-но він скінчив розмову, як знову пролунав дзвоник. Комісар кинувся до апарата.

— Алло! Так. Бастіані? Легше, ніж ти сподівався? Кажеш», пощастило? Тим краще. Ну, я слухаю.

Він сів у крісло, рвучко підсунув до себе блокнот, узяв олівець.

— Як ти сказав його прізвище? Стенлі Гобсон? Що? Довга історія? Скороти її, тільки не випускай нічого істотного. Ні-ні, друзяко… Просто я трохи хвилююсь. Не можна гаяти жодної хвилини. Мене мучить цей босий випивака. Ну, гаразд. Що там у тебе?

Справа вже мала шістнадцятирічну давність і почалася з того, що в готелі «Проманд дез-Англе» в Ніцці якось заарештували добродія на ім'я Стенлі Гобсон. Його вже давно розшукував Скотленд-ярд, де він значився як крадій коштовностей. Арештові передувало кілька подібних грабунків у багатих віллах по сусідству, в Анті-бах та Каннах, а також у самому готелі, де мешкав Гобсон.

У момент арешту він перебував у товаристві молодої дівчини, якій тоді ще не минуло й вісімнадцяти років, але яка вже кілька тижнів була його коханкою.

Їх узяли разом і допитували три дні. Кімнату ретельно обшукали. Не менш ретельний трус вчинили також на квартирі дівчини в старій Ніцці, де вона жила разом з матір'ю, що торгувала квітами на базарі.

Та ні там; ні там не знайшли жодного камінчика. За браком доказів молодят випустили на, волю, і за два дні вони були по той бік італійського кордону.

Відтоді в Ніцці ніхто не чував ні про Гобсона, ні про Марсель Майн, бо саме вона була тією дівчиною.

— А вам відомо, що сталося з матір'ю?

— Вже кілька років вона мешкає в комфортабельній квартирі на вулиці Святого Спасителя. Живе з ренти. Я оце послав туди одного з моїх інспекторів, він ще не повернувся. Певна річ, їй допомагає донька.

— Дякую, Бастіані. А поки що до побачення. Сподіваюся скорого…

Як любив казати Мегре, колеса закрутилися, і, якби його воля, він у такі години тримав би весь особовий склад карного розшуку на своїх постах, байдуже — вдень чи вночі.

— Зайди на хвилинку, Люка. Тобі доведеться спуститися до архіву. Думаю, там ще хтось є. Запиши прізвище: Стенлі Гобсон. Коли вірити Бастіані, то йому років так сорок п'ять — сорок вісім. У мене немає його прикмет, але понад п'ятнадцять років тому Скотленд-ярд розіслав його дані по всій Європі. Він ішов як міжнародний крадій коштовностей. Заглянь також і до наших картотек. Цілком можливо, що ти там здибаєш це ім'я.

Люка вийшов, і комісар з докором глянув на телефон, немов не міг пробачити йому, що той не дзвонив щохвилини. В двері постукав Шінк'є.

— Все, пане комісар. Звіт надруковано, і Ланжерон його підписав. Він уже проситься додому. Може, все-таки глянете на нього?

Відхиливши двері, Мегре зиркнув до приймальні. Важко було собі уявити щось більш потерте й банальне.

— Скажи нехай піде попоїсть і на всяк випадок надійде знову. А то, чого доброго, нам і його ще доведеться шукати.

— А що я маю робити?

— Ви не голодні? Може, повечеряли б.

— Повечеряю потім.

— То повертайтеся до свого відділка і повідомляйте про все, що діється на авеню Жюно.

— Ви на щось сподіваєтесь?

— Коли б я ні на що не сподівався, то сидів би зараз удома з жінкою й дивився б телевізор.

Ще не встиг офіціант із «Дофіна» вийти з комісарового кабінету, як задзвонив телефон. Відсунувши тацю з пивом та бутербродами, Мегре вхопив трубку.

— Чудово! Браво! Ед? Просто Ед? Часом не американець? Ясно, ясно. В них навіть президента називають скороченим ім'ям. Ед Голлан. Два «л»?.. Там є адреса? Га?

Мегре спохмурнів. Ішлося про власника жовтого «ягуара».

— Ти цілком певний, що він один на весь Париж? Тим краще. Дякую, друзяко. Не знаю, що це дасть, але я волів би, щоб ішлося не про клієнта готелю «Ріц».

Він поклав трубку і знову побіг до інспекторської.

— Хай двоє з вас візьмуть машину. Коли тільки там ще залишилася машина.

— Допіру дві повернулися.

За хвилину він уже тримав у руці телефонну трубку.

— Готель «Ріц»? Дайте мені, будь ласка, нічного адміністратора: Дякую, мадемуазель. Алло! Адміністратор? Ви, П'єр? Це я, Мегре.

Йому не вперше доводилося провадити розслідування в цьому готелі на Вандомській площі, одному з найфешенебельніших у Парижі. І щоразу доводилося додержуватися обережності.

— Еге ж, комісар. Слухайте уважно і не називайте прізвищ. Зараз у вас у вестибюлі повно народу, чи не так? Перевірте, чи не зупинився у вас такий собі Голлан. Ед Голлан.

— Зачекайте хвилинку. Я зараз перейду до кабін. І трохи згодом:

— Еге ж, є такий. Він у нас зупиняється досить часто. Американець, народився в Сан-Франціско, багато подорожує. Наїздить до Парижа по три-чотири рази на рік. Щоразу тижнів на три.

— Скільки йому років?

— Тридцять вісім. Зовні скидається скоріше на інтелектуала, аніж на бізнесмена. Згідно з паспортом він мистецтвознавець і, як я чув, спеціаліст міжнародного класу. Його частенько навідує директор Лувру, а