Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

У понеділок уранці Еду не можна було добудитися. Його досі таке струнке тіло помітно роздалося в боках, а в смагляву шкіру в’їлися десятки гладких хробаків бурого паразита.

— Тобі слід звернутися до лікаря, — причепилася я до нього. — Негайно.

— Гаразд, піду, тільки трохи пізніше, — відповів він байдуже. — Дай мені ще поспати. — Повернувшись до мене спиною, він загорнувся в ковдру.

Я боюся. Найбільше боюсь того, що ця недуга перестала лякати Еду.

— Облиш, тепер це вже майже в кожного.

— У мого Станіслава, однак, майже нічого немає, я роздивилась у ванній. Лише кілька крупинок на спині… А якби він побачив, скільки цього рудого добра в мене — подумав би казна-що. Він страшенно ревнивий.

— Як ти думаєш приховати це від нього?

— Від самої неділі ношу не знімаючи футболку з довгими рукавами. І, безперечно, жодних подружніх утіх. Станіслав уже починає на мене сердитись. Якби він тільки дізнався, що я зверталася сюди!..

— А мене сюди мій сам послав.

Медичні сестри Карла Сладічкова й Леона Бімоньова, одягнуті у білі шапочки та халати, прийшли у вівторок одразу по роботі до ортопедичного відділення обласної лікарні, щоб проконсультуватися з приводу рудої висипки.

— Дівчата розказують жахливі речі, — нервово шепотіла тілиста Карла. — Ніби тут справжнісінький концентраційний табір…

У білих дверях з’явилася старша сестра ортопедії й завела Карлу та Леону до реабілітаційного залу. Ті аж поклякли.

Високі вікна залу були настіж відчинені, і в потоках холодного повітря, підкоряючись пронизливим свисткам і суворим наказам інструктора, бігала, падала на підлогу й знову підхоплювалась ціла юрба напівголих пацієнтів.

— Стрибок! Стрибок! Стрибок! На підлогу! На коліна! Встати! Стрибок, ще стрибок, бігом марш! Швидше! Стрибок! Ще стрибок! І на підлогу! Спертися руками об підлогу! Ще раз, як слід! З усієї сили вдаритися тілом об підлогу! Знову! Ще раз! — Від спітнілих тіл здіймалася пара, як від коней.

— Після цієї розминки — інтенсивні вправи на шведській стінці, канатах і брусах, — пояснювала старша сестра, відводячи вражених Карлу та Леону до свого кабінету. — Заняття бажано повторювати якнайчастіше.

— Якнайчастіше… — буркнула розгублено Карла.

— Найкраще щодня, — суворо мовила старша сестра. — Звичайно, вже самостійно: вдома, на спортивному майданчику або десь у лісі, бо нашого відділення вже не вистачає. Ви, як члени медичного персоналу, маєте перевагу, можу обох вас записати на суботу з двадцять другої вечора до першої години ночі. Медичний персонал має перевагу лише вночі, денні години розподілені аж до середини січня.

— А… це допомагає? — запитала Леона.

— Наша терапія поки що має експериментальний характер, але перші наслідки обнадіюють, особливо коли щоденно тренуватися й дотримувати суворої дієти. На нічне суботнє заняття можу записати…

— Мене не треба, — вигукнула Карла Сладічкова. — Я щойно пригадала, що в мене — вада серця. І оцю вашу експериментальну терапію я, мабуть, не витримаю. Краще почекаю, доки вона перестане бути експериментальною або доки винайдуть якісь таблетки чи ін’єкції.

— Як хочете, — сухо сказала старша сестра. — А ви, сестро Бімоньова?

— Я… я спершу маю порадитися з чоловіком, — швидко відповіла Леона.

— І будеш дурепою, якщо ходитимеш сюди. Усім відома жорстокість ортопедів, вони ще більші садисти, аніж стоматологи, — гаряче втовкмачувала Карла Леоні, коли вони поверталися назад до свого гінекологічного відділення.

— Але ж я не можу маячити перед Станіславом увесь час у цій футболці з довгими рукавами… — жалібно нарікала Леона.

— То допоможи собі сама.

— Яким чином?

— Треба робити ось так!.. — Карла затягла Леону до ніші перед дверима кабінету ЕКГ, закасала собі рукав, притислася губами до вкритого бурими хробаками передпліччя, посмоктала — й від паразита на її повній білій руці лишився тільки рожевий відбиток.

— Невже ти його проковтнула?!

— Я жеру їх уже третій день — і нічого страшного.

Вдома по обіді Леона розглядала себе в дзеркалі, з відразою відколупуючи руді шишечки, розсіяні від шиї аж по коліна. Ох же ж і Карла, жере все підряд! Вона й важить мало не центнер. Але я навряд чи зіпсую собі фігуру цими ягідками. Щоб не бентежити Станіслава, знову вдягла жовту футболку, ясна річ, з довгими рукавами.

Перед вечерею він подався з годинку побігати, мабуть, тому до нього ця гидота не чіпляється. Набігавшись, він прийшов після вечері до спальні. А на мені саме була ця жахлива футболка. Він питає:

— Ти нічим не хочеш зі мною поділитися, люба?

Оскільки я мовчала (так в усякому разі нічого зайвого не ляпнеш), він почав мене гладити й намацав під майкою ті шишечки…

— Чому ти не спитала в себе в лікарні, як їх лікувати?

— Я питала, але це жахливо.

— Що — жахливо?

— Це називається «експериментальна терапія», проводиться в ортопедичному відділенні. Там страшенно суворо ганяють пацієнтів мало не голими. Хотіли й мене записати на ніч у суботу…

— На ніч у суботу? І мало не голою?!

Я ж таки точно знала, на що мій Станіслав клюне.

— Ну, не зовсім так, як ти собі уявляєш… Лікування в спортивних костюмах не дає наслідків, тому хворих ганяють при розчинених вікнах і, ясна річ, у білизні, в купальнику і…

— У самій білизні при розчинених на вулицю вікнах? У суботу вночі?..

— Вікна відчинені не на вулицю. Навпроти стіна прозекторської. А вночі через те, що денні сеанси вже зайняті аж до середини січня.

— А якось по-людському цього не можна робити?

— Ну,