Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

бачиш, кожен бореться по-своєму. Наприклад, Карла Сладічкова, знаєш, така гладка… Ну, то вона спокійно згризає нарости зі шкіри. Каже, їй це зовсім не шкодить. В усякому разі, поки що.

— Ти більше не думай про це, люба. Тепер тобі треба виспатися.

Хороший у мене чоловік! Та що там хороший — він чудовий. Наступного дня Станіслав просто стяг з мене ту майку. Що я мала робити? Я робила те, що він хотів, тобто вдавала, ніби сплю. А мій чудовий чоловік, припавши губами до моєї ключиці (він саме перед тим ще раз поголився), проковтнув спершу одну шишечку, а потім почав ковтати одну по одній.

— Але ж так не можна! Мабуть, це небезпечно! — сказала я перелякано.

— Я дужий і легше за тебе це перенесу, — шепотів він.

Станіслав не дав себе відіпхнути й смоктав доти, доки все моє тіло стало знову гладеньким і чистим, як у дитини.

Це так мене схвилювало, я страшенно розчулилася й розплакалась. Станіслав пішов чогось попоїсти, а головне, напитись, я чула, як із крана ввесь час тече вода. Мабуть, це треба було запивати. Коли він потім уночі знову наблизився до мене, я хотіла йому максимально віддячити. А він хотів мене. До того ж був неперевершеним. Я маю дійсно найкращого в районі та й у цілому місті чоловіка.

Вранці він ледве підвівся, а шишечки, яких він мене позбавив, повискакували йому по всьому тілі. За ніч вони виросли й стали як довгі товсті хробаки.

У середу ввечері, перед тим, як піти до комунальної квартири, Тіна Трнкова зайшла до зайнятої поки що Рітою Недомовою кімнати, посвітила ліхтариком на подругу в ліжку.

— Ти ще й досі вилежуєш? — невдоволено запитала Тіна.

— Мені нездужається… ноги якісь важкі… — промимрила Ріта.

— Ти ж цілими днями валяєшся! Розпухла від сну.

— Мене щось… раптом усю обкидало.

— Мені не хотілося тобі говорити, але доведеться. Тібор уже гнівається, що ти досі не переселилась. Ми ж скоро привеземо з гір Томашека.

— Я розумію все й заберусь якнайшвидше. Але не можу просто так узяти валізу й піти геть… Ось трохи вичуняю…

— Домовились.

Ледве Трнки пішли до комунальної квартири, як Ріта рвучко встала і з ліхтариком у руці почовгала непевними ногами, що обросли твердими й лискучими бурими зміями, до комірчини. Скоріше, поки той навіжений Тібор… Вона набрала яєць, печива й сливового компоту. Пити тут уже не було чого.

Ріта віднесла харчі до себе в кімнату. Пиво вже скінчилося, жодної пляшки. Належало б одягтись, вийти на вулицю й купити пива, але Ріта не хотіла цього робити. Не піду туди, не витримаю, вирішила вона. Набравши у ванній повну цеберку води, Ріта віднесла її до свого ліжка. До ранку мусило вистачити.

Присівши на килимі, вона почала жадібно пити сирі яйця й запихатися сухим печивом. Сливовий компот Ріта не любила, та що вдієш. От якби чогось гаряченького… з м’ясцем… Треба б одягтись і вийти, але надворі було холодно.

Ріта нахлебталася з цеберки й з насолодою зарилася у постіль. Добра водичка. Тепла постіль — найкраща в світі річ. Якби сюди ще отого… як його… Отіка Файта… Могутній хлопець, хі-хі-хі. Можна було б зателефонувати до пивного бару. Отік, напевно, там… Але в мене вже немає для нього жодної сигарети. Треба… можна було б… Але… це… пусте…

Ріта повільно заплющила очі і, обмацуючи обома руками твердих гладеньких зміїв, що обвили її боки та черево, щасливо заснула, в останню мить подумавши: так смачно мені не спалося ніколи.

XIV

— ЩО ВОНО, ВЛАСНЕ, ТАКЕ? — щоб відповісти на це та деякі інші запитання, до нашої студії прийшов професор Празького університету Янік. Отже, що воно таке й де взялося?

— Шановні телеглядачі! Бурі нарости, якими вражено вже стільки наших співвітчизників, являють собою абсолютно нову, більш високу і розумнішу форму мазуту, який знайшов у людському тілі добрі умови для існування, а саме — тепло, темряву й вологу.

— Але як він міг туди потрапити?

— Багатьма шляхами, адже наш контакт з мазутом протягом останніх тижнів був надто тісним. Найімовірніше — ми вдихали його залишки, зокрема бежевий пил, який ще й досі вкриває вулиці наших міст. Оселившись у людському організмі, паразит починає відбирати поживні речовини й воду у своїх носіїв, якими нині практично стали всі ми.

— Це дуже небезпечно?

— Вичерпну відповідь можна буде дати лише через кілька поколінь, але вже сьогодні очевидно, що прямої загрози для здоров’я поки що в жодному випадку не було. Паразит, що оселивсь у людському тілі, вимагає великої кількості рідини й поживних речовин для свого подальшого зростання. Звідси — підвищена спрага й постійне відчуття голоду.

— Отже, що більше ми п’ємо та їмо, то краще годуємо в собі паразита?

— Саме так. Ось чому доречною була б стриманість у їжі й питті, а в разі потреби — відповідна дієта, яку кожному індивідуально порадить лікар. Однак треба рішуче відмовитися від алкоголю й куріння, це, безумовно, всім нам піде на користь… Це не перестане бути актуальним і тоді, коли матимемо відповідну лікувальну методику, над розробкою якої зараз напружено працюють усі світові медичні центри.

— І на яку ми тепер можемо спокійно чекати. Маємо ще кілька запитань від наших телеглядачів. Дехто цікавиться, чи безпечно об’їдати з себе рудий наріст?

— У жодному випадку цього не слід рекомендувати! Як я вже згадував, паразитові найкраще ведеться в темряві, теплі й волозі, а саме ці умови він знайде в середині людського організму й зростатиме інтенсивно й