Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

синіли вдалині. Де-не-де обшири скребу змінювалися піщаними дюнами. Навколо панувала мертва тиша й нестерпна спека… Надвечір за вікном вагона розкинувся широкий степ, покритий випаленою сонцем травою.

На небі з’явилися зірки. Бентлі почав готуватися до виходу.

Томек визирнув у вікно й вигукнув:

— Я бачу вдалині якісь вогні! Це, мабуть, наша станція?

— Ми під’їжджаємо до Вілканнії, — підтвердив Бентлі, глянувши на годинник.

У вечірній тиші гучно пролунав гудок локомотива. Потяг, поскрипуючи гальмами, зупинився поблизу станційних будов. Частина учасників експедиції подалася до вантажного вагона, щоб допильнувати розвантаження багажу. Томек тим часом із цікавістю оглядав маленьку, майже безлюдну станцію. На пероні стояло декілька худих, густо засмаглих чоловіків у кольорових сорочках, штанях, які були заправлені в чоботи з довгими халявами, і м’яких фетрових капелюхах із широкими крисами.

До Бентлі підійшов худий, середнього зросту чоловік. Його невелику голову вкривало блискуче чорне волосся. Низьке чоло, широко розставлені темні очі, плескатий ніс із сильно роздутими ніздрями, випнуті вилиці, а надто білина міцних зубів між товстими м’ясистими губами надавали його обличчю дикого виразу, попри європейський одяг, який був на ньому.

— А ось і Тоні! — вигукнув Бентлі, побачивши тубільця. — Пане Вільмовський, знайомтесь, це Тоні, наш провідник і чудовий слідопит, про якого я вам розповідав у Порт-Огаста.

Тоні по черзі привітався з усіма прибулими.

— Де ти залишив вози? — запитав Бентлі.

— Чекають перед вокзалом, — відповів Тоні каліченою англійською мовою. — Можемо зараз їхати?

— Повантажимо багаж на вози й негайно вирушимо до ферми Кларка. Хочемо якнайшвидше дістатися на місце, — підтвердив Бентлі.

Члени експедиції вийшли на привокзальну площу. У слабкому світлі ручних ліхтарів Томек побачив два вози з високими осями та великими задніми й дещо меншими передніми колесами. У вози були запряжені одногорбі верблюди, по три пари в кожний.

Як згодом Томек дізнався, запряг із восьми верблюдів без особливих зусиль може тягти воза з вантажем у три тонни навіть піщаною пустелею.

Чотири низькорослих тубільці, з обличчями землистого кольору й кучерявим волоссям на головах, швидко повантажили на вози весь багаж. Експедиція рушила в дорогу. Нечисленні будівлі селища швидко зникли з очей. Їхали степом, порослим високою травою. Томек марно намагався розгледіти шлях. Він не міг зрозуміти, як можна тут їхати в потрібному напрямку. Вечірні сутінки не дозволяли розгледіти околицю. Але верблюди, керовані вмілими руками погоничів, швидко йшли вперед, а мисливці намагалися скоротити час у дорозі розмовами. Вільмовський розпитував Бентлі про господаря ферми, на якій вони мали намір зупинитися під час першого полювання.

— Ви розповідали, що Кларк працював раніше на станції трансконтинентального телеграфу. Чому він покинув цю працю? — запитав Вільмовський.

— Йому просто набридли самітність і монотонний триб життя на телеграфній станції, — відповів Бентлі. — Треба сказати, що окремі станції розкидані вздовж лінії на відстані приблизно двісті п’ятдесят кілометрів одна від одної. Якщо взяти до уваги, що телеграф прокладений через безлюдну пустелю Центральної Австралії, то легко зрозуміти, чому службовці станцій не можуть відвідувати одні одних.

— Скільки чоловік, як правило, обслуговує одну таку станцію? — розпитував далі Вільмовський.

— Переважно на станції працюють два телеграфісти й чотири механіки. Якщо на лінії трапляється пошкодження, механіки двох суміжних станцій, між якими сталася аварія, негайно беруть із собою інструменти й усе необхідне для ремонту і йдуть назустріч один одному. Вони перевіряють лінію доти, поки одна з груп не виявить місце пошкодження й ліквідує його. Повідомлення, що пошкодження лінії виправлено, передають другій групі, після чого кожна з них повертається на свою станцію, часто зовсім не зустрічаючись.

— Звідки вам відомі такі подробиці? — здивувався Томек.

— Кларк — мій друг, — відповів Бентлі. — Ще працюючи на телеграфі, він запросив мене до себе на станцію. Я цілий місяць провів із ним на Пік Оверленд Телеграф Стейшн, яка розташована трохи на захід від озера Ейр. Це була дуже зручна нагода познайомитися з «Мертвим серцем» Австралії, як дехто називає центральну частину цього континенту.

— А чому центральну частину континенту називають Мертвим серцем Австралії? — поцікавився Томек.

— Центральна Австралія — це безводна пустеля, негостинна як для людей, так і для тварин. Поблизу озера Ейр навіть птахи з’являються дуже рідко. Адже я тобі вже розповідав про величезні труднощі, на які наштовхнулися люди з експедиції Стьорта й Стюарта.

— Ви згадали про необхідність часто лагодити пошкодження на телеграфній лінії, — втрутився в розмову Смуга. — Які причини аварій на лінії?

— Найчастіше їх спричинює дикий характер пустелі, через яку прокладені лінії. З цього погляду будівництво телеграфу було досить важкою та клопіткою справою. Дерев’яні стовпи, дріт, ізолятори й навіть харчі та воду доводилося привозити на в’ючних тваринах. Два роки каравани з матеріалами мандрували пустелею. До того ж, незабаром після початку будівництва виявилося, що дерев’яні стовпи непридатні в пустелі — їх швидко знищували ненажерливі терміти. Якби їх вчасно не замінили сталевими, вся праця пішла б нанівець. Крім того, врахуйте піщані бурі, які часто гуляють у пустелі.

— Я тепер згадав, що розпочате в тисяча вісімсот сімдесят восьмому році, тобто через шість років після прокладання телеграфної лінії, будівництво залізниці наштовхнулося на такі самі труднощі. Залізниця також повинна була перетнути весь континент із півдня на північ, — додав Вільмовський.

— Будівництво її не закінчене й досі: південна частина дороги доведена до Аліс Спринго, а північна закінчується в Дейлі Вотерс. Ці станції розділяє смуга пустелі завдовжки у вісімсот кілометрів, — закінчив Бентлі. — Треба сказати, що дешевше обійдеться прокладення нової лінії, ніж відкопування з-під піщаних заносів старої.

— Нелегке тут у вас життя! А я гадав, що тубільці перерізують телеграфну лінію, — зауважив Смуга.

— Ні, вони ні разу не чіпали лінії, — заперечив Бентлі. — Ще під час її прокладання тубільцям дано повчальний урок: їм пропонували доторкнутися до проводів, через які пропускали електричний струм. Удари струму були такими неприємними й справляли на австралійців таке велике враження, що пізніше вони попереджали про небезпеку інших своїх земляків. Відтоді тубільці називають телеграфну лінію «дияволом білих людей». Щоправда, інколи траплялися