Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

Бачу — вийшов, якийсь розгублений, безпорадний, без картузика і зирить на балкон. А там — нікого… Потім з'явилася на балконі білява розпатлана пава, — жінка презирливо скривила губи. — Руслан дитя… А я здогадалася, що то полюбовниця Вадима. Після того сіла під акацією й дотемна слідкувала. Вадим уже не виходив, а під вечір курив на балконі якийсь вилицюватий хлопець.

— О котрій годині ви пішли додому?

— У мене нема годинника, — кивнула на свою руку. — Десь близько десятої, бо мої ходики показували двадцять хвилин на одинадцяту. Насилу додибала. Майже цілу ніч не спала… Тільки засіріло — і я сюди, під акацію.

— Тобто восьмого числа?

— Еге. Сиджу й дивлюся. Вже й сонце припікає, і та пава кудись повіялась… Таки дочекалася: мигнуло у вікні обличчя Вадима. Тоді я зібралась і пішла на Декабристів. А там ви до Валентини… — Базарувальниця видушила посмішку. — Ох і сімейка, подумала, син одним боком, а невісточка другим… Як же бідній дитині живеться? На другий день я знову сиділа на Свердлова, бачила Вадима у вікні, потім — на Декабристів, а звідтіля йшла за вами і Віталиком назирці. У нього й випитала, що зник Руслан. Боже мій, боже! — заломила руки. — Куда ж він подівся?

— А коли ваш син залишив… ну, оцю?

— Вчора вранці. Господи, занапастили дитину, з горя відбилося від хати… — схлипувала, витираючи очі брудними пучками.

— Ви зайдіть завтра до мене у міліцію на півдесятої ранку. Я вас викличу. Моє прізвище Загайгора.

— Загайгора… — повторила і ще поворушила губами. — Прийду, все зроблю, щоб тільки повернути онука.

— І не стежте за ними, — порадив, аж тут мене осінило: — І не дзвоніть їм, бо вони думають, що то Руслан.

— Боже, як ви взнали, що то я?..

Вона залишилася на лавці, зовсім знеможена. Мені теж було не дуже весело. Мати Табурчака підтвердила, що Вадим Іванович сидів у коханки, коли я приходив до неї. Тому на другий день вранці він пішов додому. Та найважливіше те, що я тепер точно знаю, після тренування Руслан не заходив до Шулешко. І ніякі знайомі сьомого числа у неї не ночували. А якийсь хлопець на балконі курив. Значить, коли онук дзвонив після тренування додому, вилицюватий був у продавщиці.

Незрозуміло одне: чому не признавалися коханці, що Руслан заходив до них? Що за їхнім мовчанням? Саме на це, Як мені здавалося, треба було дати відповідь.

Приїхав на дачі з чітким планом дій. Ледве стримувався, щоб не бігти. Серце калатало в грудях, наче після подолання смуги перешкод. Боявся передчасно радіти. Ось і дача Дмитрука. На подвір'ї нікого. І тут я подумав: а раптом дача Шулешко в іншому районі міста? Може, й там, біля маяка. Я точно не знав. І все ж відчинив хвіртку.

— Егей, хазяїне! — гукнув.

— Я тут! — озвався звідкілясь Дмитрук.

Обійшов навколо хатини. Никодим Карпович у старому зеленому галіфе і синій вицвілій майці сидів у затінку і лагодив оприскувач. Скинув на мене руді уважні очі.

— А, капітан, — подав шкарубку долоню. — Яким вітром?

— Все тим же, Никодиме Карповичу.

— А я того вилицюватого не зустрічав, — вибачливо повідомив. — Навіть питав декого, чи не бачили.

— Покажіть мені дачу Шулешко, — попросив його.

— Шулешко… — замислено повторив. — Шулешко… Який він з себе?

— Не «який», а «яка», — посміхнувся. — Симпатична молодиця, білява, їздить «Волгою»…

— А, Раїса, жінка Івана, — ляснув себе по лобі Дмитрук. — Вона сьогодні вранці приїздила.

Я аж повеселів. Дивився на сторожа з любов'ю, наче на рідного батька.

— Зайдіть, Никодиме Карповичу, на її дачу і під якимось приводом взнайте, хто там зараз живе.

— Залюбки, — охоче погодився сторож. — Вона досі не сплатила внесків товариству садівників.

Дмитрук замкнув дачу, і ми пішли. Він смішно човгав калошами, і мені кортіло порадити йому підв'язати їх мотузками. Никодим Карпович знову згадав свого сина, який надіслав телеграму про терміновий від'їзд на острів Цейлон шукати якогось метелика. Саме слово «метелик» він вимовив з презирством і відразою.

— Ще далеко? — запитав його, щоб перевести мову на інше.

— Он дача з флюгером-каравелою.

Я ковзнув поглядом по дахах, що витикалися із зелені фруктових дерев, і неподалік, кроків за тридцять, побачив на тонкому шпилі вибагливо вирізану із жерсті каравелу.

— Якщо він є — нічим не викажіть себе. Коли нема — махнете мені рукою.

Никодим Карпович помалу підійшов до хвіртки й зник на подвір'ї. Я стримував хвилювання. Ще ніколи не був спокійним перед затриманням злочинця. Здавалося б, пора вже й звикнути, але не міг, як ото моя мама перед кожним уроком. Хвилини спливали повільно, тягуче… На вуличку вийшов Дмитрук і махнув рукою. Я підійшов до нього.

— Нема, — чомусь пошепки мовив. — Я заглядав у вікна…

Дача Шулешко цегляна, з мансардою. Від хвіртки до ґанку стежка, вимощена сірими плитами. Я з тривогою поглядав на широке, запнуте фіранкою вікно мансарди. А раптом Кисюра там і стежив за нами? У нього виникне підозра, і тільки ми підемо, як він дасть драла. Озирнувся — на вулиці нікого.

Спати Кисюра не міг, бо його розбудила сестра. Та для певності я теж зазирнув у вікно й побачив газову плитку, три стільці, невеликий стіл, на якому стояли пляшки з-під горілки й пива, дві миски, чашка. Наступне вікно — спальня: розстелене ліжко, на спинці стільця темно-сині штани й біла сорочка, на вішалці — сірий одяг. Темно-сині штани… Такі були на ньому, коли ми шукали Хрипливого на проспекті. А зараз він, мабуть, вилежувався на пляжі.

Сказав Дмитрукові:

— Я піду на пляж, а ви постоїте на пагорбі. Коли почну кидати камінчики у воду, подзвоните… — я написав на аркуші з блокнота номери телефонів Скорича і чергового, подав Дмитрику. — Скажете, що грабіжник на пляжі. Як, зумієте?

— Авжеж, неважко… — знизав плечима. — Велосипедом швидко доберусь