Андраш Беркеші - Агент №13

— Годі базікати, майстре. Не вдавайте з себе батька Беати. Зрозуміло?! Кінчайте. Їй я теж сказав. Її шури-мури під час мандрівки в Італію я пробачив, але тут не дозволю робити з себе дурня!

Ці слова обурили його.

— Навіщо ж ви допустили, щоб той німець запаморочив їй голову? Адже ви теж були там! — Він нагло випустив дим просто в плескате обличчя Салаї. — А знаєте, чому ви тоді не протестували, поводились, як продажна шкура? Бо спокусилися на долари! Хіба не так? Вам припали до смаку дрібні подачки німця, запрошення в бар, дарові обіди. І пан інженер заплющив на все очі, не хотів бачити нічого, хоч і знав про стосунки між Беатою і Меннелом. Знаєте, хто ви після цього? Покидьок! Сказав би ще більше, та не дозволяє виховання. А тепер забирайтесь геть!..

Сюч ніжно гладив рудувате, шовковисте волосся дівчини. «Так, — думав він, — Салаї заслуговує на те, щоб я його добре відлупцював». Беата поступово заспокоїлась І заснула. Чоловік обережно прикрив її ковдрою і ліг сам.

Прокинувся він від того, що в двері хтось стукав. Протер очі, безтямно озирнувся. Сонце вже стояло високо.

Прокинулась і Беата, ліниво позіхнула.

— Хто там? — запитав Сюч і глянув на годинник. — Господи, вже пів на десяту!

У двері знов постукали. Сюч похапцем надягнув пляжний халат.

— Зараз, — гукнув він і глянув на дівчину. — Накинь на себе щось або йди до ванної!

Почекавши, поки вона вийде, відчинив двері. На порозі стояв Оскар Шалго. Обличчя в нього було змарніле, втомлене. Товсті щоки, лоб блищали від поту, сорочка була зовсім мокрою. Білі брюки зім'яті, пожмакані. Піджак він тримав під пахвою, наче якусь ганчірку.

— Їй-право, я вже гадав, що ви десь поїхали! — Він байдуже оглянув кімнату. — Страшенна спека надворі. А де Беата?

— Я тут, — відгукнулася дівчина і вийшла з ванної. — Добрий ранок!

— Цілую ручки. — Старий кивнув їй головою, відсторонив чоловіка й увійшов до кімнати. Він поводився так, ніби тут мешкав. Раптом помітив на столі коньяк. — Ого, гляньте на них, вони п'ють «Мартель»! — Товстун підніс пляшку ближче до очей. — Непоганий напій, але я більше полюбляю марку «Наполеон». Чи знайдеться тут ще одна чиста склянка, панночко? — Шалго бачив, як молоді перезирнулися, але вдав, ніби нічого не помітив.

Беата закусила губи. Хотілося чимось дошкулити старого, але Сюч стримав її:

— Принеси склянку, Беато!

Дівчина лише глибоко зітхнула і зникла за дверима ванної.

— Якщо не заперечуєте, пане Сюч, я присяду на хвильку, — сказав Шалго і, крекчучи, важко опустився в крісло. — Погано бути старому. Ось уже й ноги страшенно болять. — Старий жалівся таким тоном, ніби він їх давній приятель. Тим часом не зводив очей з Беати, яка саме наливала коньяк у склянки. — Знаєте, в чому я щовечора парю ноги? Ніколи не вгадаєте. В гарячому відварі чебрецю. Та біс його знає, чомусь в останній час уже й це не дуже допомагає. — Він підняв склянку. — А ви чому стоїте? Прошу, сідайте. Почувайтесь як удома. За ваше здоров'я! — Відпив коньяку й глянув на молодих, що стояли перед ним ніби вкопані. Потім наморщив лоб: — Мені здається — ви на мене гніваєтесь. Чи, можливо, я помиляюся?

Тим часом Сюч одягнув брюки.

— Ми просто втомлені, — відповів він. — Уночі мало спали. — Він сів на бильце крісла, кивнув Беаті, щоб і вона присіла. Дівчина опустилась на ліжко.

Шалго запалив сигару.

— Сподіваюся, вам не заважаю? — У голосі його звучали нотки образи. — Слово честі, якби ви на мене сердились, мені було б дуже прикро. Чомусь я симпатизую вам. Тому гадаю, ви теж будете раді зустрічі зі мною.

— Хіба не бачите, як ми зраділи вашому приходу? — пробурчала Беата, зробивши кислу досить гримасу на обличчі. — Навіть розгубилися від радості, — додала глузливо. — Аж підстрибуєм від щастя, пане менеджере. Чи не так, любий? — Вона мстила старому за те, що той обдурив її.

— Ще б пак, — підтвердив Сюч, теж закурив і пошкрябав заросле підборіддя: —Дозвольте запитати: чого це ви нас ушанували своїм приходом?

Шалго спокійно, незворушно попивав коньяк.

— Випийте ж за моє здоров'я. Ну хоч один ковточок! — Він привітно дивився на них, а тим часом пильно стежив за виразом обличчя Сюча. — Ну що ж, не хочете — не треба, — ображено промовив старий. — Сердитесь на мене, а тим часом я більше маю підстав сердитись на вас. Адже ви мало не пошили мене в дурні. А це було дійсно недобре.

— Ви міліціонер? — одверто спитав Сюч, пронизуючи поглядом Шалго.

— А якби й так, то що з того?

— Не терплю лягавих!

— Можу собі уявити, скільки ви знаєте анекдотів про міліцію. — Шалго грайливо дунув димом у бік Сюча. — Ви ж розумна людина, а…

— Балакучий же ви сьогодні, — перебив Сюч. — Скажіть, нарешті, чого вам треба від нас?

— Скажу. Неодмінно скажу, пане Сюч. — Він помацав свої хворі ноги і всміхнувся до дівчини. — Пан Сюч не хоче бути зі мною в дружбі. Хіба це не прикро, панночко? Як на вашу думку?

— Надто багато базікаєте, дядьку менеджере, — відрубала Беата.

— Беззаперечна ознака геніальності, — докинув Сюч, встаючи. — Що вас іще цікавить? Запитуйте скоріше та йдіть під три чорти. — Він говорив грубо, як людина, дуже впевнена в собі.

Шалго зручніше вмостився у кріслі.

— У мене лише кілька запитань. Скажіть, дорогенька Беато, для чого ви мене ввели в оману?

— Я — вас? — Дівчина здивовано глянула на старого.

— Дівоче прізвище вашої матусі, доню, не Меннел. Вона ніколи й не була Меннел.

Беата хотіла було щось відповісти, але Сюч зупинив її поглядом.

— Спочатку давайте-но з'ясуємо одну річ, — встряв він у розмову. — Настільки мені відомо, ви хоч і міліціонер, але вже на