Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

яких делавар навіть самому собі не хотів признатись, мимоволі перетворювались у приховану дружбу до її брата, що врятував йому життя. Шеф де Лю в душі був обурений насильством, яке чинили чаклуни над молодим вождем. Вони хотіли послати його на переговори до білих людей, до яких Токай-іхто, очевидно, ставився з великим недовір'ям. Делавар сподівався, що наступного дня збори ради приймуть якесь інше рішення.

Цієї ночі Шеф де Лю так і не зміг заснути. Перші відблиски світанку, що пробились до намету, застали його з розплющеними очима. Токай-іхто вже встав і, за звичкою, подався на ранкове купання. Делавар здалека чув голоси і сміх плавців. Червоношкірі любили веселощі, і коли білі цього не знали, то причина полягала лише в тому, що вони давали своїм червоношкірим братам дуже мало приводу до радощів і дуже багато підстав для смутку і ворожнечі. Жінки прибрали намет і на сніданок поставили гостеві пемікан. Уїнона скликала понад десяток собак: чорних і рудих, білих і рябих, великих і малих. За допомогою старої, яку вона називала Унтшіда, тобто бабуня, дівчина мотузками з бізонячих кишок поприв'язувала до їхніх спин шкури. Індійці користувалися собаками як в'ючними тваринами. І цього разу жінки повинні були допомогти перенести здобич минулого дня. Привели коней, і на площі зібралося багато жінок та дівчат. Вони посідали на коней і на чолі з сестрою вождя вирушили у дорогу. Жінки мали розпотрошити та порізати вбитих бізонів і привезти в селище м'ясо, кістки та шкури.

Шеф де Лю дивився вслід вершницям, поки вони не зникли з очей. Тоді запону в наметі опустили, і Тобіас втомлено заплющив очі. Вже звечоріло, коли він прокинувсь. Токай-іхто саме повернувся до намету, і делавар довідався, що старійшини цілий день радились і кінець кінцем вирішили, на підставі запрошення, послати вождя у форт. Як підтвердження на шкурі вже був написаний індійськими ієрогліфами лист-відповідь, і вождь подав пораненому делаварові цей документ. Вперше Шеф де Лю зрадів рані, що йому заподіяв бізон. Ні за яких обставин він не міг зараз вирушити у форт з листом, і ні він сам, ні Токай-іхто не були зацікавлені в тому, щоб відправити іншого посланця.

Якщо минулої ночі Шеф де Лю не спав через внутрішній неспокій, то тепер йому заважали зовнішні причини. Із заходом сонця почався від'їзд великих загонів, що не належали до Ведмежого братства і лише тимчасово зібралися в його наметах. Коні тупотіли, лунали голоси, — гавкали собаки, а тоді нараз усе стихло. Але невдовзі, коли на нічному небі вже мерехтіли зірки, повернулися вершниці з мисливською здобиччю. На площі позвалювали тюки з м'ясом, неочищені шкури, кістки, кишки і приставили охорону, щоб їх не порозтягали пожадливі собаки.

Наступного ранку жінки, а з ними й Уїнона та Унтшіда, працювали на площі. Бізонячі шкури очищали від решток м'яса й розпинали для просушування; частину м'яса щільно загортали у шкури, щоб закопати в холодну землю; другу частину різали тоненькими смужками і розвішували на довгих мотузках з бізонячих кишок, щоб висушити на вітрі. Багата здобич завдала роботи усім. Збереження м'яса, розподіл шкур для виготовлення одягу, щитів і будування наметів, а також використання кісток — все це провадилось за рішенням учасників ради. Малу дичину кожний міг споживати в своєму наметі, як йому завгодно, хоча й про неї він повинен був повідомити раду племені. А бізони, священні тварини і життєва основа мисливського племені, споживались за загальною ухвалою; до того ж індійці, що вели незалежний спосіб життя, ніколи не вбивали більше, ніж було потрібно для племені.

Поки замислений Шеф де Лю в думці порівнював життя червоношкірих і білих, його несподівано відвідала маленька дівчинка. Тендітному створінню, на плечі якого сиділа приручена білочка, певно, було близько восьми років, і скоро мав настати кінець його дитинству. Дівчинка не була гарною, але очі її світилися розумом. Не звернувши на делавара жодної уваги, вона, ніби у себе вдома, почала виймати із згортка викроєні для мисливської куртки шматки шкури, потім заходилася старанно й проворно шити. Хутко миготіло в її руках кістяне шило з довгою жилою замість нитки. Лише коли надворі з'явився хлопець з луком і стрілою в руці, дівчина відірвалась од роботи.

— Гапеда-Гребінник — син Чорного Сокола! — гукнула вона. — Добре влучали твої стріли? Чи, може, Молоді Собаки посміялися з тебе?

Хлопець зупинився і зазирнув у намет.

— Мої стріли завжди влучають добре. Молоді Собаки обрали Часке й мене своїми ватажками! — одказав він хвастовито, проте вирішив увійти у тіпі.

Делавар відразу ж збагнув, кого хлопець мав на увазі. У всіх індійських племенах існували різні союзи: військові, як, наприклад, вже згадуваний союз Червоних Оленів, союзи чаклунів, жіночі, дівочі та хлоп'ячі союзи. Не могло бути й сумніву, що Гапеда належав до союзу Молодих Собак і вважав за велику честь для себе бути обраним його ватажком.

Слово «собака» не означає в індійців чогось образливого. Цього значення надають йому тільки білі.

Пролунали постріли. Одразу урвалась розмова між жінками, що працювали на площі. Всі прислухалися. Шеф де Лю і двоє дітей також напружили слух. Глибока тиша вмить запанувала в таборі, і тим сильнішим було враження, коли загуркотів залп.

— Далеко звідси, — спокійно промовив делавар і звернувся до хлопця, якого дівчинка назвала Гапедою, сином Чорного Сокола:

— Чи можеш ти сказати, хто стріляв?

— Так, звичайно, — почулась упевнена відповідь одинадцятирічного хлопчика. — Стріляли білі люди, що шукають золота. Сьогодні вранці Токай-іхто з нашими воїнами вирушив проти них. Там десять білих людей, і вуха Вовчого Вождя з племені делаварів, певно, теж почули, що відразу пролунало близько десяти пострілів. Це мазаваки[8] білих. Куль Ведмежого братства шкода для цих брудних пацюків. Ми проженемо їх стрілами.

— Хуг! — вигукнула маленька дівчинка. — Авжеж, наших куль шкода для них, і хоч би Моніто приніс нам сто таємничих залізяк, то й тоді ми не стрілятимемо з них у цих койотів.

Шеф де Лю прислухався. Моніто? Так звали знаменитого контрабандиста, що постачав зброю. і якого навряд чи