Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

я взагалі ще ні одної жінки не привів у свій намет, хоч мої очі вже бачили двадцять чотири зими. Усіх цих жінок я застав у своєму наметі: мати моєї матері, три дочки моїх батьків, чоловіки яких загинули в бою, і три дочки цих дочок, яких ще жоден воїн не побажав узяти за дружину.

— Отже, в наметі Бобра є багато роботящих рук! Бобер недовірливо глянув на Шефа де Лю.

— Може, Шеф де Лю хоче придбати собі роботящу жінку? Я можу дати йому таку!

Делавар, що ненавидів жінок, заперечливо похитав головою.

— Я б і сам не радив цього вождеві делаварів, — чесно висловив свою думку Бобер. — Бойова сокира Токай-іхто гостра, але ще гостріші язики, що верховодять у моєму наметі!

Вождь звелів своїй сестрі подати миску з чимсь червонуватим і підніс її Боброві.

— Ось, — сказав він, — покута за те, щ© я нагадав своєму гостеві про смуток його життя!

Очі Бобра заблищали.

— О-о! Собача печінка! Яка чудова їжа! Великий Токай-іхто! Можна мені самому все це з'їсти?

— Тобі одному, товаришу моїх хлоп'ячих років!

— Якщо тільки ти зможеш, — двозначно зауважив худорлявий.

— Чи зможу? З'їсти дві собачі печінки? Я? Ох ти, суха тополе!

Бобра неабияк образив сумнів щодо витривалості його шлунка. Їсти сиру собачу печінку було для червоношкірих чимсь подібним до спорту; вони влаштовували випробування, хто спроможний з'їсти найбільше — звичай, який до певної міри нагадував змагання білих споювати одне одного до нестями.

— З'їсти дві собачі печінки! — знову заговорив Бобер, що ніяк не міг заспокоїтись. — Чи ти забув, мій сухорлявий брате,» адже я переміг усіх під час останнього собачого танку? Я з'їв п'ятнадцять печінок і почував себе чудово, тоді як інші воїни у найжалюгіднішому стані змушені були залишити місце змагань і сховатися в кущі!

— Було таке! — підтвердив худорлявий серйозним тоном. — Але тепер побачимо, чи пощастить тобі і з оцими двома печінками.

— Чому ж не пощастить? У чім справа? Чи вони не добрі, не крихкі?

— Мені здається, добрі, — промовив Токай-іхто, розглядаючи печінки у відблисках вогню.

— Тоді ви зараз побачите, як швидко… — Бобер запустив руки в миску і, тримаючи в кожній руці по печінці, підніс їх вгору, роззявив рота і навмисне кумедно, ніби з пожадливістю, вирячив очі, —… як швидко я упораюсь з ними! — закінчив він і вп'явся зубами в печінку.

Але тут сталося несподіване. Чорний пес високо підплигнув, і не встиг Бобер озирнутись, як розбійник ухопив обидві печінки і, прищуливши вуха, прожогом вилетів з намету. Знадвору почулося коротке пожадливе чавкання — щасливчик без жодних докорів сумління знищував рештки свого вгодованого родича.

Бобер, отетерів. Він усе ще стояв з піднесеними руками, тримаючи шматок печінки в зубах…

Усі зайшлися реготом, до якого щиро приєднався і сам Бобер.

— Нема! — сказав він Г знову почав сміятися з своєї; невдачі. — Пропало! Таки справді я не зміг її з'їсти!

Сестра Токай-іхто кинула на худорлявого докірливий погляд господині: вона, як і Шеф де Лю, постерегла, що той подав знак величезному вовкодавові.

На кивок вождя Уїнона зняла з рожна буйволяче ребро, розрізала його і половину піднесла в мисці Боброві. Хитрун відразу ж відділив м'ясо від кісток, щоб безпечно відправити його в надійне місце — у власний шлунок.

— О, — промовив він, уминаючи м'ясо, — Токай-іхто був і залишається великим вождем.

Господар намету цілком задовольнив не тільки старих і шановних, а й гостя з неабияким апетитом.

Обоє друзів, Бобер і Чорний Сокіл, останніми пішли з тіпі. Вони разюче відрізнялись один від одного не тільки вдачею, а й зовнішнім виглядом. Худорлявий Чорний Сокіл був зростом понад два метри, вузькоплечий і мускулистий, а риси його обличчя говорили про сувору і насмішкувату вдачу. Бобер справляв серед дакотів дивне враження. Кремезний і високий, він вирізнявся з-поміж інших атлетичною будовою тіла. Його чорне волосся кучерявилось, коричнева шкіра була трохи темніша, ніж в інших, без бронзового полиску. На обличчі його грали, безперестану змінюючись, хитрість і гумор. Шеф де Лю часто чув розповіді про обох друзів. Чорний Сокіл — Четансапа на мові дакотів — був ватажком союзу Червоних Оленів, і делавар вже не раз стикався з ним на тропах війни. Бобер — Чапа — був сином раба-негра, що після повної небезпек утечі знайшов гостинний притулок у дакотів. Він одружився в наметі Ведмежого братства, годувальник якого загинув від нещасного випадку на полюванні. Дакоти охоче приймали до себе хоробрих чоловіків, навіть коли ті мали інший колір шкіри.

Коли після цього Токай-іхто теж наївся, жінки загасили вогонь і приготували постелі. Шеф де Лю, розбитий і втомлений, опустився на ковдри і хутра, постелені сестрою вождя на підвищенні для сну. Цілий вечір він був у напруженому стані, і рана на спині ще більше розболілась. Жінки полягали спати разом. Ложе Токай-іхто лишилося порожнім. Вождь загорнувся в стару витерту бізонячу ковдру і ліг перед входом до намету. Запона, підперта схожою на вила жердиною, була відкинута вгору, і всередину лилося пронизливо-холодне повітря. Огітіка, вовкодав, повернувся до намету. Скрутившись клубком, він правив своєму хазяїнові за подушку.

Делавар подивився на сплячого вождя. Він розгледів лише темну тінь, навіть дихання його не було чути. Надворі шуміла річка. У весняному повітрі звучали дві самотні флейти, виливаючи свою тугу в простій мелодії, що знову й знову повторювалась. Це була пісня кохання молодих воїнів, до якої лишалась байдужою Уїнона, вродлива сестра вождя. Чудова пісня, як і чудові весняні квіти у суворому степу, знаходила відгук у серці делавара. Тобіас, похмурий розвідник, вже давно не звертав уваги на жодну жінку. Але ім'я Вовчий Вождь і спогади про горде плем'я делаварів розворушили і в ньому людські почуття, і його також схвилювала чарівна краса справжньої дочки прерій. Почуття до дівчини, в